Турбогвинтовий

— Щастить же тобі, хлопче... — буркнув на прощання капітан, проводжаючи мене до підйомника.

— В чому?

— Якби не цей шторм — я б задав тобі багато питань щодо встановленої на тобі апаратури. І не змушуй мене шкодувати про своє рішення. Порви їх усіх. Не посором честь ескадрилії!

— Так, сер! — я вкотре рефлекторно махнув крилом, мало не зачепивши якогось техніка.

На палубі мене вже чекала катапульта із кустарною рампою для мого шасі. Поки одні техніки закріплювали мене перед стартом, інші заправляли баки пальним. Слід сказати, що пальне військових дійсно нагадувало пайок: зовсім несмачно, але надзвичайно поживно. Шкода, що нам в політ такого не давали — його б вистачило надовго. Мабуть це єдиний мінус спонсорського забезпечення.

Минуло всього півгодини з моменту мого прибуття на авіаносець, а я вже готуюся до зльоту. Уся процедура, незважаючи на мої нестандартні габарити, зайняла менше хвилини. Легкий кивок оператору, і катапульта за кілька секунд розганяє мене до швидкості більше сотні кілометрів на годину. Таке відчуття, ніби мені під хвіст запхала ракету. Ні, я не збочинець, але спробувати не відмовився б. Вирівнявшись після старту я пішов у набір висоти і лише зиркнувши у дзеркала заднього огляду зрозумів причини такого поспіху капітана — увесь горизонт позаду вже був затягнутий свинцевими хмарами, темряву під якими раз у раз прорізали спалахи електричних зарядів. Пам'ятаючи, чим для мого попередника закінчилася зустріч із блискавкою, я швиденько перейшов на крейсерський режим і помчав геть від цього фронту. Попереду в мене були майже півтори тисячі кілометрів до найближчого аеродрому. Втеча від урагану — дуже хороший стимул підтримувати темп. Особливо коли тобі здається, що зустрічний вітер намагається затягнути тебе в саме пекло...

Як би я не намагався, уникнути перегріву не вдалося. Навіть пролітаючи крізь дощові хмари з відкритим капотом я лише ненадовго міг охолодитися, після чого температура знову зростала. Мені доводилося поступово знижувати потужність, але нічого не виходило. Коли за навігатором до пункту призначення залишалося трохи менше п'ятисот кілометрів, зі мною на зв'язок вийшов диспетчер берегової охорони і попросив поспішити, бо на острів насувається шторм і я ризикую просто не встигнути до закриття аеропорту. Довелося мені вивести мотор на крейсерський режим, ризикуючи отримати клин в найбільш непідходящий момент. Я був на висоті трохи більше п'яти тисяч, коли двигун почав завивати, потім я відчув тупий біль у роторі, наче ніготь до праски приклав. Я мужньо терпів аж цілу хвилину, після чого движок заверещав і ротор заклинило остаточно. Тепер його завести не вдасться. До берегу залишалося трохи більше сотні кілометрів, а зустрічний вітер ставав дедалі сильнішим. Підмахуючи собі крилами, я поступово знижувався. Підвісні баки все ще були більше ніж наполовину повні, тому триматися в повітрі було доволі складно, особливо під різкими поривами вітру, від яких я кілька разів мало не зірвався у штопор — зі старими баками так би й сталося.

Без двигуна моя швидкість впала до двохсот-трьохсот двадцяти кілометрів на годину, а ураган вже наступав мені на п'яти. Нарешті попереду з'явилася берегова лінія. З цього місця треба було бути особливо обережним. Адже якщо після падіння у воду я ще міг вижити, то падіння на тверду поверхню, і навіть в лісі завершиться для мене ще однією реінкарнацією. Я дуже сподівався, що у разі такої прикрості мені дадуть ще один шанс, але вірилося в це слабо.

Аеропорт з'явився одразу після смуги пальм, неподалік від берега. Його диспетчерська башта, здавалося от-от звалиться під поривами вітру, і я щиро сподівався, що вона завалиться не на той ангар, в якому знаходитимусь я. Маневрувати над аеропортом часу вже не було — вітер гнув дерева як траву. Зафіксувавши крила, я націлився на останній з відкритих ангарів. Тепер треба було тільки не розбитися, і встигнути загальмувати. Вітер ставав дедалі сильнішим, збиваючи мені траекторію спуску. Швидкість зниження тепер була надто великою, щоб я зміг рівно увійти в ворота. Мені просто не вистачало висоти. І тоді я пішов на ризик: я звільнив підвіску. Наче дві бомби, срібно-сірі сигари баків пірнули в підняту над землею пилюку. Я вже не бачив, що з ними сталося. Позбувшись зайвого вантажу, крила різко підкинули мене догори, даючи той-самий десяток метрів, якого мені так не вистачало. Ледве стримавшись, щоб не підігнути шасі, на опори якого звалилася уся моя немаленька вага вкупі з надмірною швидкістю, я влетів в ангар. Так і не встигнувши загальмувати, я врізався в тонку жерстяну стіну, яка ділила ангар навпіл. В цей момент я абсолютно не думав про пошкоджене шасі та втрачені баки, про заклинений двигун та зірваний гвинт. В голові крутилася лише одна думка: "Зміг!"

* * *

Негода була жахлива. Страшно навіть подумати, що було б із учасниками, якби їм не дозволили зробити зупинку тут, на Гавайях. Ішані раніше вже бувала тут, але виключно у справах, тому й не мала змоги насолодитися місцевими пейзажами. Сьогодні ж її плани зірвала ненависна погода. І навіть відсутність Алана із його лоботрясами, які останнім часом стали напрочуд спокійними, не могла покращити її настрій. А тут ще й Громило постійно лізе із якимись натяками... Втім, головною причиною її роздратування була відсутність в аеропорті одного з учасників під номером сім. Поводир мав повернутися ще годину тому — вона сама вираховувала його швидкість.

— Ну чого ти така надута сидиш? — одразу ж приземлилася біля неї Крі-Крі. — Хвилюєшся за свого хлопця?

— Він не мій хлопець! — надто різко гаркнула дівчина.

— Так-так, звісно. Як скажеш, — не стала заперечувати авієтка. — Ну і чим будемо займатися, поки є вільний час?

— Не знаю.

— Слухай, а пам'ятаєш, як ми літали в Тадж-Махал?

— Ну?

— Про що ви з ним тоді говорили?

Ішані на мить замислилася й не помітила, як авієтка дістала свій планшет і тихенько взялася записувати все, що відбувається навколо, тримаючи в центрі уваги свою подругу.

— Ну, про палац, про польоти, про тракторів...

— А до чого тут трактори? — не зрозуміла авієтка.

Дівчина й сама не помітила, як майже слово в слово переказала подрузі зміст їхньої розмови. Від цієї крихітки взагалі важко було щось довго приховувати, хоча Ішані й намагалася.

Несподівано Крі-Крі зацікавилася темою реінбрухтації. Подивившись щось в інтернеті, вона вмить спурхнула зі свого місця, зникнувши під стелею залу очікування. Щаслива, небагато літаків комфортно відчувають себе в замкнутому просторі. Довго чекати авієтку не довелося. Незабаром вона повернулася разом із солідною бізнес-кабріолеткою.

— То це ви тут бажаєте дізнатися про своє минуле? — здивувалася та, розглядаючи дівчину. — Чесно кажучи, я не очікувала побачити тут таку відому особу.

— Я й сама не очікувала сюди потрапити, але так вже склалися обставини.

— Доля, — з розумінням кивнула леді. — Ніколи не знаєш, що вона підкине тобі наступного разу... То що, бажаєте більше дізнатися про себе?

— Скільки? — одразу ж перейшла до діла Ішані.

— Ніскільки — це у мене як хобі, — зі смішинкою в очах пояснила жінка. — Я практикую хіромантію. Вам прямо тут подивитися, чи може кудись перейдемо?

— Давайте до нас, в кафе. Ми вас проведемо, — одразу ж нагадала про себе авієтка, тягнучи за собою незнайомку. — Гадаю багато хто з наших знайомих захоче дізнатися про своє майбутнє...

Ішані тільки провела поглядом цю дивну парочку й попленталася слідом за ними. Її думки в цей час були далеко, за сотні кілометрів звідси. Повернувшись в кафе, дівчина присіла за столик і знову втупилася в лампу на столі. Їй не була цікава уся ця метушня, хотілося просто посидіти й нічого не робити.

А погода з кожною годиною ставала дедалі гіршою. Рупер оголосив їм, що якщо до завтра негода не вщухне — виліт доведеться відкласти іще на добу. Ось тут Ішані й почала хвилюватися всерйоз — потрібна була неабияка причина, щоб організатори гонок змінили свої плани. Не в змозі більше чекати, дівчина відправилася в диспетчерську вежу. Для цього їй навіть не довелося виходити на вулицю, система підземних переходів під усім аеропортом могла послужити справжнім бункером на випадок атомної війни. Диспетчерська вежа, зі своїми п'ятьма залізобетонними пілонами, також не була винятком з правила і спокійно тримала удар стихії.

Спершу дівчину не хотіли впускати, але вона вмовила Рупера взяти її з собою. На жаль з її габаритами залишитися непомітною в тісному просторі диспетчерської башти виявилося складно, хоча вона всіма силами намагалася нікому не заважати.

Минула ще година, і на радарах з'явилася позначка самотнього літака. На жаль він не відповідав на запити, хоча й продовжував рухатися в напрямку аеропорту. Довелося чекати, доки він не пройде поблизу радіомаяка, і з ним не вдасться встановити нормальний радіозв'язок.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіаралі 'На крилах навколо світу'. Мене хтось чує?

— Говорить аеропорт Гавайї-2, рухайтеся швидше, бо скоро ми не зможемо вас прийняти. Шторм іде прямо за вами.

— Вас зрозум...

Зв'язок увірвався, бо літак вийшов із зони дії радіомаяка. Через деякий час диспетчери помітили його різке зниження швидкості й висоти. Схоже у нього виникли серйозні проблеми. Усі присутні, включно з Ішані припали до моніторів, слідкуючи за аварійною посадкою літака. Зображення з пристрою нічного бачення на одному з екранів показувало, що у літака заклинило гвинт, і він ледве тримається в повітрі. Було видно, що будь-який хибний рух стане для нього останнім. Особливо страшно дівчині стало тоді, коли різкий порив вітру збив Дастіна з курсу, і той зірвався в піке. В останню мить він скинув з-під крил якісь контейнери і різко вирівнявшись з розгону влетів у відкриті для нього ворота ангару, ледве не зачепившись за них крилом. Кілька довгих хвилин в диспетчерській було чути лише завивання вітру за склом та стукіт перших краплин дощу об скло. Ніхто не знав, наскільки успішною була посадка літака.

Нарешті пискнула рація одного із охоронців і голос невідомого механіка:

— У нас пошкоджений. Викличте швидку... І запросіть сюди офіційного представника — йому є на що подивитися.

— Вже їду! — Рупер, вмить опинився біля пульту підйомника.

— Я з вами! — дівчина одразу ж заскочила на платформу.

— І чому я не здивований? — буркнув той, стаючи біля спортсменки.

В ангарі панувала суєта. Всі присутні розгрібали завал, з-під якого стирчав до болю знайомий хвіст літака. Хвіст смикався. За інших обставин це виглядало б смішно, якби не було так страшно, адже вона бачила, як він сюди залетів. Довго їй дивитися не дозволили. Коли Рупер оглянув якісь срібні сигари, притягнуті знадвору, він потягнув Ішані геть з ангару, куди вже збігалися усі механіки, вантажники та інший вільний персонал аеропорту. Відвівши знервовану дівчину назад в кафе, Рупер знову покотив у своїх справах, а Ішані так і залишилася сидіти.

— О, а ти всю розвагу пропустила... — одразу ж матеріалізувалася біля неї життєрадісна авієтка, але побачивши тривогу на обличчі подруги — одразу ж посерйознішала. — Що сталося?

— Дастін потрапив у бурю.

— Не хвилюйся, я все дізнаюся. Сиди тут і нікуди не зникай, — і авієтка знову буквально розчинилася в повітрі.

Озирнувшись на двері, Ішані лише зручніше вмостилася на своєму місці й взялася чекати: Крі-Крі облетить усіх, залізе в душу кожному, але дізнається усе, що тільки можливо. Їй би в репортери йти...

— Слухай сюди, — несподівано з'явилася француженка вже через кілька хвилин. — Під час посадки Поводир скинув підвісні баки. При чому це були не ті каністри, з якими він вилітав, а зовсім іншого типу. Механіки, які його зараз ремонтують, стікали слиною, коли зазирнули йому під обшивку. Виявилося, що він по дорозі зазирнув на якусь військову базу і дозаправлявся там. А ще твій Дасті носить справжню емблему однієї військової ескадрилії — її щойно ледве відчистили від кіптяви.

— Дасті — не мій!

— Все-все, мовчу! — одразу ж відступилася від своїх слів авієтка, але в очах у неї танцювали бісенята.

— Ну продовжуй! Чого мовчиш?!

— Рупер каже, що за списком пережитих капостей Дастін переплюнув усіх учасників ралі разом узятих: погане пальне, не налаштовані інжектори, браковане мастило... Схоже в нього ще й уся електроніка погоріла, бо там всі запобіжники стоять нові. Ох, сподіваюся він до завтра встигне стати на крило. Буде дуже сумно, якщо після всього пережитого він зійде з дистанції.

— Ми можемо йому чимось допомогти?

— Навряд. Хоча... Ішані, ти — геній! — вигукнула француженка і повернулася до решти залу. — Народ! Слухайте сюди...

* * *

До тями я повернувся тоді, коли один із механіків, які витягували мене зі стіни, прищемив мені елерон підйомником. Я смикнувся, але добився лише чергової хвилі болю. Тепер, при світлі ламп та на розчищеному просторі я зміг реально оцінити свій паршивий стан: зламаний ніс, вивих обох стояків шасі, розірвана покришка, начисто знесений гвинт, численні вм'ятини на крилах та фюзеляжі, деформація рульових поверхонь... І це лише основні мої пошкодження. По-хорошому треба на кілька днів лягати на стапелі, доки мене будуть повертати у світ справних. Але часу лише до десяти годин ранку — саме тоді, з урахуванням відставання від решти учасників мені доведеться стартувати. Я майже на годину відстаю від останнього. Тому рішення було однозначним: ремонтувати двигун і шукати собі новий гвинт. На шасі та інші пошкодження часу не вистачало. Окрім мене інших постраждалих від негоди не виявилося, тому зусилля усіх механіків були спрямовані на те, щоб поставити мене на крило до моменту вильоту.

Знайти запасне колесо потрібних розмірів не вдалося: у мене єдиного стояло важке сільськогосподарське шасі з болотною гумою. Покришки такого діаметру можна було знайти хіба що в деяких автомобілів, але ж не тут, і не в таку пізню пору. Звісно у мене була одна ідея, як це можна виправити, але я залишив її на випадок крайньої потреби. Відновити старий гвинт також не вдалося — від нього залишився лише розбитий кок. І тут почала давати свої плоди моя популярність — один із двомоторників в ангарах виявився моїм фанатом, і пожертвував на ремонт свій чотирилопатевий гвинт. Для мене він був дещо незручний, але подарованій кобилі... Поставити мені новий гвинт виявилося простіше, ніж змусити його обертатися — розблокувати заклинений двигун без його повного розбирання не вийшло. Однак вдалося знайти одну з причин поломки — неякісне мастило. З попереднім режимом роботи двигуна, коли йшла перевитрата пального, ефект ще більш-менш згладжувався, але після правильного налаштування мастило почало вигорати, залишаючи на деталях товстий шар нагару. Мені дуже пощастило, що під час роботи температура зростала зовсім трішки, інакше мав би я зараз розплавлений ротор... Рупер, записуючи черговий факт саботажу, вже нічому не дивувався. Він назвав мене найбільш небажаним учасником за увесь період існування гонок. Якби не здатність до безмоторного польоту, я б уже разів десять розбився. На жаль про неї знає дедалі більша кількість машин, тому марно сподіватися, що мій маленький секрет протримається хоча б до кінця гонок. Після опівночі механікам вдалося розібрати мотор і взятися за його очищення від нагару. Я в цей час знаходився на апаратах штучної підтримки функціонування, які люб'язно надав нам фургон місцевого шпиталю. Деталей було багато, а часу до старту залишалося все менше. Після кількох годин напруженої роботи мій двигун зібрали для тестування. Прогнали тест, подивилися на результати, повторили, знову не повірили, провели серію тестів на різних режимах роботи... Потім вкотре звірилися з таблицями і показали результат мені.