Турбогвинтовий

За техкартою у мене максимальна потужність двигуна має складати чотириста з хвостиком кіловат, але ж не тисяча двісті, як тепер! Витрата пального майже не змінилася, а в деяких режимах роботи виявилася навіть меншою за вказану в документі! Єдиним поясненням, яке змогли дати механіки, були нові пропорції двигуна, адже він трохи виріс в довжину. Спершу Рупер хмурився і вимагав проводити все нові й нові перевірки, але потім плюнув і махнув на все вилами. Цікаво, чого це він тепер так пильно до мене ставиться?

Коли почали злітати перші учасники — завершена була ледве половина від запланованого. Неналаштований двигун все ще грівся, хоча тепер я міг не боятися випадкового клина. Приємною новиною для мене стала поява в моєму двигуні каналів примусового охолодження — ще одна причина заклиненої турбіни. Під час польоту над океаном більшість цих каналів були глухими, тому діяли як теплоізоляція. Я цілу годину мусив терпіти вогонь різаків, поки мені їх розкупорювали і ставили додатковий повітрозабірник. Цього разу місця під капотом вже не вистачило і частину цього пристосування довелося вивести назовні через вирізаний отвір. Якщо вам колись вирізали карман зуба без наркозу, то ви можете собі уявити мої відчуття під час операції. Менше години до старту, а ми ледве встигли розібратися із двигуном. Більше у мене часу не залишалося. Єдине, що я встиг зробити — вмовити Рупера відіслати на нашу поштову скриньку в інтернеті повідомлення із описом усіх моїх пошкоджень.

На старт мене вивозили на буксирі — моє шасі після учорашньої жорсткої посадки відремонтувати так і не встигли. Мені довелося застосувати той крайній варіант, якого я так хотів уникнути — це я про колесо. Тепер його покришку мені заміняла ціла бухта товстого канату. Я чесно сподівався, що заплетена в косу, вона не розплутається при посадці, як свій книжний аналог. Звісно воно трохи відрізнялося в діаметрі від другого, через що я стояв сильно нахилившись на ліве крило. Але були й позитивні моменти — з новим гвинтом тяга зросла майже на третину! Звісно під час польоту мені треба буде якось компенсувати створювану ним віддачу, але це були дрібниці у порівнянні з вищою швидкістю.

Злітати в такому вигляді було... Весело. Проводжати навіженого в останню путь зібрався увесь персонал аеропорту. Навіть честь віддавали, поки мене витягували на злітну смугу. Я хотів їх підбадьорити, мовляв: побачимося на іншому кінці. На жаль я не врахував, що в англомовному варіанті це звучатиме не дуже позитивно. Один із операторів, який знімав це видовище, порівняв мене із побитим японським винищувачем часів другої світової, зараз піде на таран. Враховуючи мій теперішній вигляд — порівняння виявилося доволі вдалим і незабаром стало претендувати на звання мого другого прізвиська. Гавайський камікадзе — так мене нарекли масмедіа, коли моя побита туша зі свистом і гуркотом відірвалася від злітної смуги.

Попереду був цілий день нудного польоту. Тільки вийшовши за межі видимості аеропорту я зміг полегшено зітхнути — ну не міг я більше прикидатися важкохворим. Може побитим, але не інвалідом! Відколи мені розкупорили двигун — у мене наче відкрилося друге дихання. Навіть не друге, а третє. Новий гвинт був саме тим, що дозволило мені в повній мірі розкрити його потенціал. Моя максимальна швидкість зросла майже до п'ятисот кілометрів на годину! Я відчував, що можу видати й більше, але мені заважала віддача гвинта. Та й стандартні підвісні баки замість таких зручних сигар військових цистерн, які я так невчасно скинув, не сприяли набору швидкості. А так я був впевнений, що за хороших умов на зниженні я легко видам п'ятсот п'ятдесят кілометрів. Зараз же я просто мав підтримувати максимально доступну мені швидкість, аби наздогнати суперників.

Летіти довго й далеко, робити було нічого, і я взявся експериментувати із режимами роботи двигуна. Як виявилося — найбільшу швидкість при мінімальній витраті пального я можу отримати на висоті не менше шести тисяч метрів, де без компресора дихати вже неможливо. Що ж, якщо я хочу виграти змагання, мені доведеться забути про 'страх висоти' і боротися в повну силу. Зараз я по вазі майже зрівнявся з Бульдогом, і при цьому зберіг свої попередні габарити. Хоча ні, крила у мене теж виросли в ширину — це особливо помітно на переході до фюзеляжу. Але мені чомусь здається, що маневреність від цього тільки знизилася. Прямо зараз я це перевіряти не став, а от після фінішу треба буде влаштувати собі смугу перешкод, щоб на практиці побачити зміни.

Політ проходив штатно, ніяких несподіванок не передбачалося. Єдиною подією за увесь час польоту стала зустріч із останнім номером гонок — якийсь спортивний біплан боровся з вітром, намагався піднятися якомога вище, але це в нього погано виходило. Пам'ятаючи, чим закінчилася попередня моя зустріч, я піднявся так високо, як тільки міг — вісім тисяч метрів, і вже там продовжив свій подальший шлях. Бортова РЛС справно виконувала свою роботу, показуючи всіх моїх суперників внизу а сам я непомітно залишав їх позаду, вперто продираючись до жаданого першого місця.

Несподівано на екрані радару з'явилася група позначок. Я вже зрадів-було, що це Громило зі своїми блазнями, але потім з'явилися ще кілька. Електроніка ідентифікувала їх як мою компанію, але цього разу до них приєдналася Ішані. Я спершу подумав приєднатися до них, та моя параноя знову підняла голову. Спершу треба було прослухати ефір, про що вони розмовляють, яка там ситуація, а вже потім з'являтися перед ними. Трохи знизившись, аби заховатися у хмарах, я перейшов на нашу частоту. Минуло ще майже півгодини мовчання. Я вже подумав, що так нічого й не дізнаюся, але тут мені допоміг випадок: нас наздогнав один зі спортсменів і вирішив обігнати. Обігнав, і вже хотів летіти далі, але відсутність будь-якої реакції та низька швидкість групи його зацікавили.

— Народ, що у вас сталося?

— Сорок сьомий, у тебе є буксирний канат? — почувся в ефірі голос Ель Чу.

— Звідки? Хоча... — літак на секунду замислився. — В тридцять першого я щось таке бачив. Він летить на кілька позицій позаду. Наздожене вас години через дві.

— Не встигнемо. Хіба що...

І в цей момент радар показав, що швидкість Ішані різко впала. У мене було всього кілька хвилин, доки вона не розбилася об хвилі. Зірвавшись в піке, я на ходу почав розмотувати буксирний канат.

— Ішані, швидше хапайся за канат.

— Чим?

— Руками, ногами, зубами... Чим завгодно, тільки швидше!

Пригальмувавши попереду дівчини, я зафіксував канат. На жаль мій хвіст перекривав огляд дзеркал, тому мені довелося слухати інструкції Ель Чу. Три тисячі метрів, а дівчина ніяк не могла вхопитися за канат. Щойно я відчував напругу, як вона зривалася. Дві тисячі... Я ще більше загальмував, намагаючись розтягнути зниження. Нарешті після тисячі метрів я відчув, що канат тричі смикнувся і натягнувся. Боячись, що дівчина знову зірветься, я трішки вирівняв рулі, але навантаження не зникло. Вже впевненіше я додав тяги і перейшов у горизонтальний політ.

Відчувалося, що Ішані незвично літати на прив'язі — її постійно смикало з боку в бік. Мені навіть довелося відпустити канат майже до кінця, щоб хоч трохи згладити ривки.

— Як ти там? — поцікавився я в дівчини, але відповіді так і не почув.

— Вона не може говорити, — пояснив Чупакабра. — Просто лети рівно. Можна трохи швидше.

— Що тут сталося поки мене не було?

Виявилося, що в Ішані протікає бак. Легенда була слабенькою, але більше пояснень я міг отримати хіба що від самої дівчини, тобто тільки після посадки. Поступово набираючи висоту, я поцікавився у нашої компанії, чому вони не продовжують змагання. Чіткої відповіді ніхто з присутніх дати не зміг. Наполягали на тому, що хвилюються за подругу. Слухаючи їхнє белькотіння я все більше підозрював, що вони щось від мене приховують. Але момент для розпитувань зараз був не найкращий, тому я відстав від друзів зі своїми питаннями і зосередився на польоті. Ось так ми й рухалися в шість пар крил, доки нас не почали обганяти інші учасники. Усі шкодували про втрачені позиції, але продовжували плентатися з моєю швидкістю. Я ж мусив докладати певних зусиль, щоб утримувати двигун на мінімальних обертах.

Не зважаючи на відступаючий ураган, погода все ще залишалася не дуже сприятливою для польотів. Увесь простір навколо був вкритий хмарами, видимість в районі 500 метрів, а подекуди й менше. Для зручності ми знову вишикувалися клином, як під час нашої прогулянки над Індією. Взагалі-то треба було б вислати когось вперед, але з моєю апаратурою це було зайве.

Час минав, а летіти було ще дуже далеко. Передбачалося, що в дорозі ми зможемо сісти на будь-який аеродром і дозаправитися. Я сідати не міг, через цілком зрозумілі, видимі неозброєним оком причини. А от чому не могла сісти Ішані — для мене залишилося таємницею. Крі-Крі щось белькотіла про аеродинаміку та ще якісь особливості оригінальної компоновки, але для себе я зрозумів лише те, що тепер до кінця польоту ми з нею — нерозлучний тандем. На половині шляху перед нами постала проблема дозаправки. З моїми баками перелетіти половину Тихого океану — не проблема. Але ж не тоді, коли твоя турбіна спалюює майже наполовину більше пального тільки для того, щоб не заглохнути. Навіть використовуючи махову тягу я зміг би лише розтягнути запаси, але при цьому швидко втомлювався і піддавав свою пасажирку зайвому ризику, адже такий режим польоту створював сильні завихрення і ривки канату. Рішення запропонував Чупакабра. Вони з Бульдогом полетять вперед і поставлять собі каністри зі шлангами, а потім будуть підгодовувати мене прямо в польоті, поки я із зупиненим гвинтом махатиму крилами. Ідея себе виправдала, хоча таку заправку довелося проводити в кілька етапів. В моєму нинішньому стані маховий політ виявився ще менш ефективним, тому доводилося компенсувати нестачу тяги поступовим зниженням.

Потім була ніч в повітрі. Ішані, щоб не втратити свідомість, була змушена увімкнути щеплення з гвинтом, щоб не дати двигуну застоятись, і підзарядити свої акумулятори через магнето. Відчувши збільшення навантаження, я з полегшенням повернув двигун на нормальний режим роботи. Дівчина не заперечувала, тому я вирішив більше нічого не міняти. Та й дозаправка тепер не знадобиться до самого фінішу... Не знаю, як трималися інші, а я впродовж усієї ночі, по краплі вливав собі в мастило присадки, щоб очі не злипалися. І якщо інші ще могли дозволити собі трохи покемарити на ходу, то я мусив постійно дивитися вперед, аби ми не налетіли на скелі.

Ранок зустрів нас абсолютно чистим небом над кабінами і променями сонця, що сходить — в очі. Видовище незабутнє, особливо коли після нього ти ще хвилин десять не можеш нічого побачити. Не зважаючи на усі біди й перипетії наша весела компанія не опинилася в самому кінці турнірної таблиці — це ми дізналися від Бульдога, який увесь цей час постійно прослуховував радіоефір. Сорок сьомий був єдиним учасником, якого ми пропустили вперед. Причину такого успішного польоту я роздивився вже коли ми пролітали над землями Мексики — продовгуваті крапельки підвісних баків тепер прикрашали усі крила нашої братії. Усі, окрім Ішані.

До фінішного аеродрому залишилося якісь сорок хвилин польоту. Решту нашої компанії довелося відіслати вперед, щоб не заважали під час посадки. Навігатор стверджував що перед смугою аеродрому буде кілька кілометрів абсолютно рівної поверхні, тому ми встигнемо вирівнятися задовго до підльоту. Ну що ж — пора!

Йдемо на зниження а я знову прошу Ішані увімкнути щеплення з гвинтом, щоб буксирний канат постійно був натягнутим. Дівчина мовчить, але я відчуваю, як ще більше зростає навантаження. Тепер мені залишається лише правильно підвести її до смуги а далі просто гальмувати одночасно з нею. І робити це обережно, щоб канат не потрапив під колесо. Вирівнялися над пустирем, Ішані зайняла позицію трохи збоку від мене, щоб бачити смугу попереду. Ми вже випустили шасі й готувалися до дуже жорсткої посадки, коли мені в кабіну увірвався мерзенний голос коментатора:

— А ось і наш довгоочікуваний учасник під номером сім — Гавайський камікадзе! І вкотре він підтверджує правильність свого першого прізвиська: не встиг сам очухатися від пошкоджень, як уже веде за собою чергового постраждалого! Стривайте, це та, про кого я думаю?! А наш герой вміє ловити русалок...

— Хто-небудь, заберіть цього вилупка від мікрофона, щоб не бовкав під крило, — буркнув я в прямий ефір.

— Не можемо, — зітхнули на тому боці. — Він зараз у студії перед камерами. Смугу вже очистили, глядачів відвели. З богом!

Рацію довелося відключити. Краще бути глухим, ніж відволікатися на усіляких телепнів.

Висота три метри, випускаю закрилки і обережно знижуюсь. Дуже обережно, щоб якомога більше скинути швидкість перед торканням. Чую позаду короткий виск зітертої об асфальт гуми — Ішані вже котиться по смузі, час від часу підгальмовуючи. Я ж тільки-тільки хочу опустити більш-менш здорове колесо на землю. Подумки попрощавшись із життям, я відпускаю рулі й відчуваю, як навантаження згинає мою праву опору і ліве сурогатне колесо торкається поверхні. Секунда, і зітертий канат розпускається на окремі мотузки, що намотуються на вісь колеса, намертво його блокуючи. З-під крила вилітають снопи іскор, за мить зітертий алюмінієвий диск колеса передає естафету більш міцним деталям, які працюють як гальмо, розвертаючи мене вже правим колесом вперед. Ледве отримавши під собою опору, я до болю викручую рулі на хвості й крилах, аби втримати рівновагу. В якийсь момент мені це вдається але я розумію, що от-от полечу шкереберть прямо по смузі, а Ішані налетить на мої залишки і... Обрізаний канат летить геть від мене, а я повертаю себе до узбіччя злітної смуги. Перед тим, як мої опори підломилися, я пролітаю над канавою і з усього маху влітаю в якийсь кактус, залишки якого розмазуються у мене по склі. Секунд десять ковзання по колючому піску з камінням, знову побиті крила, подертий живіт, знову збитий гвинт... Коли все закінчилося, я навіть не втратив свідомості. Просто уявив собі: як я з такою тенденцією буду виглядати після змагань? Чесно кажучи мені стало страшно. Не хотілося решту життя провести нікому не потрібним інвалідом, як Капітан. Що з моїм мотором? Чому я не відчуваю свого хвоста?

Почувся звук двигуна, далекі сирени, хтось зупинився поруч... Знайома рожева ганчірка очистила мені тріснуте скло.

— Як ти? — наді мною схилилося вже знайоме розмите обличчя Дотті.

— Я знову помер? — вже не сподіваючись на чудо, запитав я.

— Ні. Просто дуже побитий і...

— Стоп! — і в пам'яті спливла канонічна сцена з побитим Дастіном. — Ви крила мені привезли?

— Так. Привезли і крила, і новий фюзеляж... Але ж ти так і не долетів.

— Довезете?

— Це заборонено в правилах, — озвався збоку Чух. — Учасник мав перетнути фінішну лінію самостійно.

— Ясно. Значить поповзу.

— Що?! — в один голос вигукнули ці двоє.

— Розчищайте мені дорогу.

— Не дурій! — вперлася мені в побитий ніс Дотті. — Тобі пора зупинитися!