Турбогвинтовий

— Я. Не. Для. Того. Стільки. Пережив. — З кожним словом я підтягувався на крилах, все далі відповзаючи від місця падіння. — Щоб. Здатися. Перед. Самим. Фінішом!

Біль, сльози, образа... І усе це плавало в цілому океані ЗЛОСТІ. Я не бачив, куди повзу. Не чув нічого окрім власних нецензурних вигуків. Не відчував нічого окрім болю в подертих крилах, кожен імпульс якого вказував на черговий ривок до моєї цілі — білої смужки на асфальті. Я навіть не пам'ятаю, як я повз по ньому, роздираючи своє черево до дірок. Останнім, що я в той день запам'ятав, була розпливчаста фінішна лінія, яку я перекотився боком, уже без правого крила та хвоста...

Глава 8

* * *

Не так вона уявляла собі закінчення цього польоту. Все почалося з того, що у неї на півдорозі раптово почало витікати пальне з баків. Добре, що поруч опинився Бульдог, на сигнал якого злетілася уся їхня компанія і навіть Ель Чу, що зміг вирватися вперед аж на дві позиції.

Ситуація була критична: усі розуміли, що Ішані не дотягне навіть до найближчого придатного до посадки острова, не кажучи вже про аеродром. Рішення запропонувала Крі-Крі.

— А у вас в когось є канат?

— Навіщо? — здивувався Бульдог.

— У мене над Атлантикою теж пальне мало закінчитися, а Дастін взяв мене на буксир.

— То он звідки ти йому таке прізвисько придумала! — оглушливо вигукнув в ефірі Ель Чу.

— Боюся вас розчарувати леді, — втрутився в розмову Бульдог, — але навіть в моєму аварійному комплекті такого троса не знайдеться. Здається в тридцять першого номера може бути — він важковаговик. Давайте трохи пригальмуємо і дочекаємося на нього.

— А на якій він зараз позиції?

— Скоро дізнаємося. Будьте уважні, щоб нікого не пропустити.

Швидкість знизили і стали чекати, але навіть так вони не встигли помітити, як їх обійшов один з учасників. Якби він не поцікавився причиною такого повільного польоту, вони б його так і не помітили. Поки з ним ромовляли, пальне в баках закінчилося, і Ішані почала втрачати висоту. Вона вже подумала, що тут і настане їй кінець, як раптом із хмар прямо до неї в піке звалився Гавайський камікадзе, обшивку якого вони рівняли цілу ніч.

— Ішані, швидше хапайся за канат, — крикнув він, вирівнюючи швидкість.

— Чим?

— Руками, ногами, зубами... Чим завгодно, тільки швидше!

Більшість сказаних ним слів вона не зрозуміла, але інтонації вказували на їх лайливе походження.

Намагаючись триматися рівно, наскільки це було можливо, Ішані спробувала підійти ближче до блискучої металевої штуковини на кінці канату, але нічого не виходило. Ель Чу це помітив і взявся підправляти Дастіна. Справи пішли краще, але вхопитися за кляту залізяку все ніяк не вдавалося. Тільки но їй здавалося, що вона от-от зможе притиснути канат колесом, як той вислизав геть. Всі поради, які давала їй Крі-Крі були марними. З її аеродинамікою вхопитися за трос із відкритим шасі ніколи не вдасться. А висота все падала й падала. Незабаром під ними вже простяглося безкрає полотно океану. І тоді вона зробила останнє, що залишалося — вхопила залізяку повітрозбірником. Крі-Крі щось кричала їй, але дівчина не слухала і, щойно вона стиснула блискучий циліндр, як той відкрився! Гострі лапи кішки встромилися їй в піднебіння й продірявили щоки. Дівчина засмикалася, як субмарина на гачку, але виплюнути підступну залізяку вже не могла — та надто міцно засіла в корпусі.

А потім був довгий переліт. Ішані сто разів встигла проклясти і себе, за те, що не поцікавилася, і Дастіна — що не попередив. Але вона розуміла, що іншого виходу в неї тоді просто не було. Єдиною втіхою було те, що поруч з нею летіли справжні друзі. Ті, які не покинуть в біді, які допоможуть навіть зі шкодою для себе. І вони не залишили її навіть після того як вона фактично зрадила їх!

Їхня посадка була, мабуть, найвидовищнішою подією за увесь час змагань. Дастін та Ішані летіли низько й достатньо повільно, щоб камери змогли детально зафіксувати їхній стан. І якщо дівчина виглядала ще більш-менш цілою, не беручи до уваги отримані від свого "рятівника" пошкодження, то сам герой зараз був наочним прикладом того, що літати не повинно в принципі: побитий, подертий, із чужим гвинтом... Справжній шок у неї, та й у всіх глядачів, викликало видовище намотаного з мотузки колеса. І він ще й зміг злетіти з ЦИМ?! За ту коротку хвилину, що їхня парочка заходила на посадку, в інтернеті навіть робилися ставки на результат: аварія, успіх, загибель або пошкодження одного з них...

Ішані приземлилася нормально, як і планувалося. А от сам Дастін приземлятися не став. Щойно він торкнувся асфальту, як його повело, він відстрелив канат і по дузі пішов кудись вбік — напевно вирішив зробити іще один захід на посадку.

Більше Ішані вже не побачила, бо її забрали до шпиталю одразу, щойно вона перетнула фінішну лінію, навіть не давши до кінця зупинитися. Цілий вечір дівчата-механіки виймали погнуту кішку з повітрозбірника дівчини та прибирали сліди від пошкоджень. Не встигли вони закінчити, як в майстерню ввалився Алан і взявся допитувати її. Дівчина мовчала, не збираючись більше цього мерзотника навіть слухати до кінця змагань. Та й після них — також. Тільки тепер, згадуючи усе пережите, вона остаточно зрозуміла, що це буде кінець її кар'єри в будь-якому випадку.

Знову не домігшись від неї ні слова, Алан забрав із собою злощасний якір, залишивши дівчину наодинці з собою. Дівчата так і не повернулися, щоб завершити свою роботу — натяк був більш ніж зрозумілий. І прийнятий. Ось тільки вона вже ніколи не буде танцювати під його клаксон! Не бажаючи більше залишатися в цьому неприємному місці, дівчина виїхала на маневрову доріжку і вже хотіла кудись зникнути, як за рогом сусіднього ангару почулася розмова. І голоси в ній були до болю знайомі. Озирнувшись довкола й не побачивши поблизу своїх наглядачів, Ішані підкотилася ближче і стала слухати.

Громило лютував. Його посіпаки в такі моменти не ризикували знаходитися навіть поблизу радіостанції. Алану ж боятися було нічого — свого ділового партнера той точно вбивати не буде. Дочекавшись, доки Громило заспокоїться і сяде на дозаправку після тренування, лімузин під'їхав ближче й кинув перед ним на асфальт розпилений навпіл якір.

— Не вийшло. Що робитимемо тепер? — запитав менеджер, від'їжджаючи про всяк випадок на кілька метрів назад.

— Робитимемо? Що робитимеш ти — твої особисті проблеми, — ще більше розлютився літак, випльовуючи вогонь із труб. — Ти двічі проколовся! Мені такі партнери не потрібні!

— Значить знову суперники?

Так і не почувши відповіді, лімузин покинув ангар чемпіона. Він був настільки заглиблений у свої думки, що навіть не помітив дівчину, яка стояла поруч, шокована почутим. Охоронці ж, подумавши, що усе так і треба, проігнорували її присутність і поїхали за своїм начальником.

Виходить її просто списали?! Як відпрацьований матеріал?! В очах дівчини світ остаточно втратив усілякі барви.

* * *

Знову я прокидаюся із хворою головою. І що цікаво — я навіть зміг більш-менш нормально виспатися. Перед очима знову все розпливалося, але цього разу навколо мене було значно більше шуму, ніж минулого разу. Та й самопочуття було кращим. Принаймні фюзеляж уже не так болів, двигун стояв рівно, а відсутність крил вказувала на їхню скору заміну. Розмовляти я не міг, бо в рот, вихлопні труби і взагалі у всі можливі дірки були повстромлювані різноманітні трубки та датчики, а моя турбіна завивала так, як ніколи раніше, навіть без мого на те бажання. Через годину роботи із фюзеляжем було завершено. Хтось із механіків одягнув мені на голову новий ковпак і зображення повернулося в норму. Ось тільки тут уже не було передбачено віртуального інтерфейсу, тому зайнятися мені зараз було абсолютно нічим. Довелося просто сидіти й не ворушитися, наскільки це було можливо.

Нарешті в полі зору з'явилася Дотті й почала висмикувати з мене всі трубки, й дроти.

— Тьху! Радий тебе бачити, — привітав я нашу майстриню, щойно відплювався від огидного герметика. — Який діагноз?

— Ох, був би ти звичайним літаком, я б тебе до автомобіля обрізала. — буркнула дівчина, не відволікаючись від вмісту свого візка. — Щоб так більше не літав.

— Не треба. Скільки часу я тут пролежав?

Виявилося, що з моменту моєї тріумфальної аварії, як би парадоксально це не звучало, минуло майже десять годин, більшу частину яких я був непритомний, а потім просто спав. Моя команда від самого початку готувалася провести для мене капітальний ремонт. Але отримавши від Рупера список моїх пошкоджень, Капітан замовив для мене ще й новий корпус. Увесь, повністю. Передбачливість старого вояки виявилася дуже доречною. Щоб не розказувати мені всього, Дотті просто відібрала в сплячого поруч зі мною Чуха його новий планшет і показала запис мого падіння й усього того, що я виробляв потім. Після перегляду був у шоку — я нагадував собі контуженого солдата, якому відірвало нижню частину тіла, а він і досі повзе в наступ, зачепившись тельбухами за якусь гілку, і розмотуючи їх за собою... Бр-р-р, аж мурашки по шкірі побігли, чи як тут інакше кажуть: гайки по обшивці покотилися.

Від мого старого тіла мало що залишилося. З крилами та корпусом усе і так було ясно: погнуто, побито, роздерто або відірвано. Гвинт посадку взагалі не пережив. Найбільше дісталося електроніці, яку навіть кришка не врятувала від знайомства з камінням та піском. Бортова РЛС уціліла майже чудом. Мій багажник на пузі припинив своє існування вже тоді, коли я добирався до фінішу. Як і увесь його вміст. Тобто єдиними життєздатними елементами залишилися лише моя кабіна та двигун.

Якщо говорити простіше, то мене в прямому сенсі пересадили в новий корпус. Це виявилося простіше, ніж по частинах відновлювати старий. Дотті цілу ніч не спала після моєї посадки на Гавайях, прораховуючи всі мої метаморфози і дійшла висновку, що найкраще мені підійде корпус із пропорціями радянського висотного винищувача Як-3 — Капітан підказав, де слід шукати аналоги. Під новий корпус довелося добирати відповідні комплектуючі: баки, стабілізатор, нові крила... І все було зроблено з вуглепластику — дорогого, але легкого й міцного матеріалу. За рахунок використання композитів вага нового корпусу тепер ледве дотягувала до шестисот кілограм! Очевидно доходи від випуску продукції з моїм логотипом виявилися більш прибутковою справою, ніж я собі уявляв.

А ось і мої крила приїхали — справжній шедевр. На відміну від батькових, ці мали значно більше свободи в шарнірах, а їхні кінці були перероблені відповідно до моїх ексклюзивних вимог. Тепер я мав майже повноцінні руки! Дотті також постаралася зробити на кінці кожного пальця висувні щупи. Передбачалося, що ними я буду працювати з мілкими предметами. Коли мені ставили нові крила, Дотті дуже скептично поставилася до моєї ідеї. Напевно вона зі своїми вилами не могла собі уявити, як я одночасно маю користуватися так-званими "пальцями". У чомусь вона виявилася права — це дійсно виявилося не дуже зручно. Тільки проблема тут була не у великій кількості кінцівок, а у недостатній кількості суглобів. Одягніть скручені з паперу трубочки собі на пальці, і ви отримаєте уявлення про характер моїх ускладнень. Звісно перші кілька хвилин мої спроби користуватися кінцівками виглядали незграбними, але потім я потроху звик. Дотті одразу попередила мене, що збільшувати кількість шарнірів небезпечно — різко падає міцність конструкції. І все це було пофарбовано в чорний колір. Я не проти антрациту, але хотілося додати ще чогось, щоб не бути схожим на Громилу... Трохи подумавши, я попросив пошукати білу фарбу й нашкрябав на підлозі одним зі своїх щупів контури того, що хотів отримати в результаті. Майстри сказали, що завтра перед вильотом усе зроблять. Дотті дуже незадоволено дивилася на те, як я по-варварськи використовую її задумку, але щодо цього в мене були зовсім інші плани. Пам'ятаючи про можливу майбутню сутичку із Громилом та його посіпаками, я одразу ж попросив одного з механіків виточити мені нові щупи, виконані у формі пазурів. Потім подумав, і попросив зробити такі самі, тільки більші й грубіші, і встановити їх біля коліс — чомусь конструкція нового шасі дуже нагадувала мені пташині лапи, тому я вирішив підкреслити цю рису з користю для себе. Той контейнер, який на мене перед відльотом начепив Капітан, на новий корпус стати вже ніяк не міг. У мене залишилося лише невелике багажне відділення, але доступ до нього був можливий лише на стоянці, тому від стандартної викладки бійця було вирішено відмовитися. Турбокомпресор, що поставили замість старого, тепер дозволяв мені підніматися на висоту майже дванадцяти кілометрів. РЛС зі старого корпусу перекочувала в новий. Для її антени мій фюзеляж був абсолютно прозорим, а я вже звик до переваг, які вона мені надає. Чутливу, але надто габаритну військову оптичну систему також замінили на більш компактний сучасний цивільний аналог, доповнивши його кількома відеокамерами на корпусі, які не залишали сліпих плям навколо і автоматично відслідковували наближення до мене будь-якого предмета. Уся ця радість виводилася мені на скло тактичного шолому, яке в потрібний момент опускалося перед очима.

І на десерт — мені поставили двохроторний редуктор для гвинта — точнісінько такий, який стояв у Громила. Тепер навіть на максимальних обертах у мене не виникатимуть проблеми з віддачею гвинта. Одним словом — повний фарш. Дивився я не себе й надивитися не міг — ну справжній шуліка, хіба що з пазурами на крилах. Навіть почав хвилюватися, що з новим корпусом я підхопив ще й синдром нарциса. Але це все були дрібниці. Поступово, поки мене збирали докупи, я відчував на собі все більше поглядів. Справжня біда настала тоді, коли на мене почали задивлятися помічниці Дотті. Та й сама вона якось дивно поглядала на мене. Нарешті всі роботи були завершені, і мене ще хвилин десять тримали на стапелях, захоплюючись новим образом. Врешті я не витримав і сам зліз — руки-крила мені це вже дозволяли.

А потім почався справжній жах: якась із цих дівиць захотіла зі мною сфотографуватися, її крик підхопила друга, третя сказала, що нікому мене не віддасть... Не знаю як, але дуже скоро дівчата в прямому сенсі загнали мене на стелю, де я висів, вчепившись руками, ногами й хвостом за балки. Висів довго, майже півгодини, поки в ангар не зазирнули капітан Райлі з Чухом. Побачивши таке неподобство, Капітан умить навів лад і вигнав розбишак на вулицю. Подивившись на мене, він лише похитав носом і буркнув:

— Тепер я розумію, чому ти захотів собі такі крила. Злізай, будемо думати.

— Про що? — поцікавився я, спускаючи на землю хвіст, а потім спускаючись і рештою тіла.

— Про друзів. І про те, що вони для тебе зробили.

— Я чогось не знаю?

— А ти в неї спитай, — посміхнувся Чух, від'їжджаючи вбік.

З-за спини бензовоза виглянула замурзана мордочка Крі-Крі.

Після нетривалого періоду звикання до моєї нової зовнішності, дівчина розказала все, що сталося тоді в аеропорті на Гавайях. Виявилося, що той гвинт, з яким я перелетів пів океану, ніхто навіть не збирався дарувати! Це Ішані сама пожертвувала своїм новим гвинтом, пофарбувавши його в інший колір, аби про це знало менше народу. Це з її подачі наша ватага скинулася коштами на матеріали для мого ремонту. Більше того — вони погрожували Руперу, що самі вийдуть з гонки, якщо мене не допустять до подальшої участі в змаганнях. Що ж це виходить: без їхньої допомоги мене б не поставили на крило?! Мені треба поговорити з ними.