Турбогвинтовий

Виїхавши з ангару, я об'їхав усю нашу компанію, але вони не приймали подяк, а постійно переводили стрілки на Ішані. Тоді я вирушив на пошуки ангару номер шість. Ангар знайшовся швидко, але Ішані всередині не виявилося. Дівчата-механіки мовчали, наче води в карбюратор набрали. Зазирнув в адміністрацію, але й там її не знайшлося. Мене почала охоплювати тривога — навіть репортери були не в курсі її місцезнаходження. Цілих півгодини на увесь аеродром було чути гул моєї турбіни, поки я гасав у пошуках Ішані. Навіть Громило на шум спустився з небес, за що мало не поплатився розбитою кабіною — мені ніколи було повертати і я просто перестрибнув через нього, попутно черкнувши його лапою по кабіні.

Нарешті мені урвався терпець і я свічкою пішов у небо. Набравши висоту, я заглушив двигун і повернув свій ніс донизу. Якщо я не можу знайти дівчину сам — за мене це зробить радар. І дійсно, не встиг я вирівнятися після маневру, як на екрані з'явилася потрібна мені відмітка: Т-515 — ідентифікатор Ішані. Щоправда, він знайшовся не на аеродромі, а далеко за його межами — на вершині якогось пагорбу. А далі я вже розгубився. Ну знайшов я її, а про що говорити зібрався? Тупо підійти — поцікавитися, чи це не вона підігнала мені гвинт? Відстань скорочувалася, а я так нічого й не продумав. Ось унизу вже видно сліди від коліс дівчини. Вона що: не летіла, а їхала сюди від самого аеродрому? Схоже в неї сталося щось серйозне. Так і не завівши двигун, я вже звично, за допомогою нових крил, завис і тихо сів у кількох метрах позаду дівчини.

Ішані лежала прямо на землі, підігнувши шасі під себе. Поклавши голову на один із валунів, вона дивилася вдалину. Схоже вона так і не оговталася після нашої не дуже успішної посадки, пустий погляд, з'явилися якісь незрозумілі вм'ятини на щоках, навіть уся меншою стала...

Я підоспів якраз до моменту заходу сонця, коли його багряні промені б'ють прямо в очі, обрисовуючи скелі на горизонті, але не вже сліплять. На абсолютно чистому небі не було ні хмаринки, тому в якийсь момент світ виявився поділений навпіл: сонце зі своїми теплими променями на заході, і молодий місяць на сході, що своїм холодним світлом поволі заливав усю пустелю.

— Як ти? — ось і все, на що мене вистачило.

— Погано. — тихо відповіла вона, навіть не поворушившись.

Розмова не клеїлася. Пустеля ставала все холоднішою, вітер пронизував до самого каркаса. Я навіть крила мусив скласти, щоб менше мерзнути, а Ішані цього навіть не помічала. Місяць уже піднявся високо і увесь простір навколо нас був наче вкритий срібним пилом.

— Давай уже на аеродром — замерзнеш.

— Не хочу.

— Чому? Що сталося?

Деякий час вона мовчала, а потім піднялася з насидженого місця й подивилася на небо.

— Навіщо ти у все це вплутався?

— У що? — не зрозумів я.

— Чому взяв участь у змаганнях?

— Така в мене доля.

— Доля... Як назва твоєї команди? Тепер тебе точно вб'ють.

— Так треба було...

— Не треба було! — зірвалася на крик дівчина. — Я ж казала тобі, кричала: тікай, поки не пізно! А ти мене не слухав. Великий бізнес покидають хіба що догори колесами або в інвалідному причепі. І другий варіант їх тепер не влаштовує.

— Тоді чому допомогла? Чому ви вмовляли Рупера?

— Я була проти, — різко перебила вона мене. — Ти навіть гадки не маєш, у яке багно лізеш, дурню! — вона зістрибнула зі скелі, так ні разу на мене й не подивившись.

Почувся гул двигуна, і дівчина стрімким силуетом зникла в небесах. Звісно я міг би її відшукати, але навіщо? Тут і тупому зрозуміло, що у неї якісь проблеми. Гадаю зараз їй треба просто побути на самоті. Змахнувши крилами, я також злетів, але взяв курс глибше в пустелю. Цю ніч я планував витратити на освоєння нового тіла. Та й подумати є про що...

Каньйони порадували мене своїм складним рельєфом. Орієнтуючись виключно на око, я відпрацьовував віражі, повороти, бочки та інші фігури пілотажу, які могли мені знадобитися під час завтрашнього фінального поєдинку. Ще в майстерні я порівняв свої характеристики із Громилом. Навіть не зважаючи на втричі меншу, у порівнянні з оригіналом вагу, я програвав Громилу по всіх показниках окрім потужності. Не набагато, але програвав.

Як би я не намагався, я не міг перевершити результат спортсмена, тому в завтрашніх змаганнях мені знову доведеться робити ставку на швидкість. Прямих відрізків, де я міг би вільно набирати висоту було всього два: над океаном та на фінішному відрізку. Лише там у мене буде реальний шанс скоротити своє відставання. Дотті вже сказала мені, що комітет змагань вирішив зарахувати мій переліт як успішний, але зі значним часовим штрафом. Звісно мій двигун потужний, але одного його мені буде замало — у нас із Громилом більше двох годин відриву один від одного. І скоротити таке відставання буде надзвичайно складно.

Повертаючись на аеродром, я без двигуна долетів до самісінького ангару й уже хотів заїхати, коли почув тихі голоси всередині. Я не зміг утриматися й на мить пригальмував, щоб почути більше, та й так і не зміг після цього зрушити з місця.

— Треба йому все розказати, а то що ж це за довіра тоді така буде? — почувся обурений голос Чуха.

— І що ти йому розкажеш? Що ми його ледве не вбили? — другий голос належав Дотті.

— Не тільки. Треба розказати йому все! Усе, що сталося за ці десять років. Я впевнений — він зрозуміє.

— А якщо ні? Будеш його шантажувати цими записами?

— Чух правильно каже, — утрутився в їхню розмову Капітан. — Ти бачила, як він дряпався до фінішу. Ким би цей прибулець не був: він — не Дастін. Ці листи нам усім окрім проблем нічого не принесуть. Він уже мертвий. Йому нічого втрачати, на відміну від нас.

— Але ж він тоді нас усіх зненавидить! — вигукнула Дотті.

— Навіть більше — позбудеться нас як свідків. Ми єдині, хто знає про нього правду.

— І що з того? — це Чух заговорив. — Хто ж нам повірить?

— Ніхто. Але нас це вже не врятує. Ти бачив, як швидко він звик до нових кінцівок? Наче вже раніше мав з ними справу. Та ще й це його бажання поставити собі шноркель... Він знав, що над океаном у нього виникнуть проблеми. І про тунель розпитував задовго до Індії...

— Ми зрозуміли. — це Дотті перебила Капітана. — Він знає майбутнє. Але ж тоді виходить, що йому відомо й про...

— Так. — погодився Капітан, всідаючись на підлогу ангара. — Він знає про наші дії. І тому я сподіваюся на його розуміння. Завтра, прямо перед його вильотом я спробую з ним поговорити. Ви в цей час уже повинні бути в літаку. Я домовився з одним вантажником, щоб він відвіз вас у безпечне місце. Не думаю, що він цього не передбачив, але це ваш шанс утекти. І давайте закриємо цю тему.

Значить не тільки в Ішані є свої скелети в шафі... А що вони мали на увазі, коли говорили про записи? Може це кадри з моєї бортової електроніки? Ні, я ж увесь свій інтернет-трафік витратив на музику, а значить жоден великий файл до них потрапити просто не міг. Та й про авіаносець вони не згадували. Точно — на авіаносці одразу ж підняли б тривогу, якби щось таке у мене було. Значить це блеф? Хм, треба розбиратися. Спробувати зайти до них зараз? Ні, краще трохи політаю над аеродромом і повернуся пізніше, аби не викликати підозри. Принаймні тепер я починаю розуміти, про яке багно вона казала.

Пішки відійшовши від ангару, щоб не видати себе дзижчанням маневрового двигуна, я вже хотів-було трохи погуляти по злітній смузі, але наткнувся на зграю репортерів. Я навіть розгубився від їхнього натиску і почав швиденько відступати хвостом вперед, очікуючи чергового нападу, але вони не спішили приставати з питаннями, націлившись на когось позаду мене. Я зі співчуттям обернувся до свого рятівника, і моє співчуття швидко провалилося нижче за авіагоризонт — переді мною стояв Громило. Сподіваюся він мене не побачив, адже я так хочу влаштувати йому сюрприз... Добре, що репортери відволікли його на себе і я встиг злиняти звідти. Після такої зустрічі мені перехотілося гуляти.

Ще раз обдумавши свою промову, я зібрався з духом і повернувся до своїх. Заїжджаючи в ангар я застав там усю нашу ватагу за обговоренням якоїсь важливої теми.

— Де ти так довго був? — поцікавився Капітан.

— У мене була розмова з Ішані. Гадаю в неї якісь проблеми.

— У зв'язку з чим?

— Не знаю. Окрім нашого спільного польоту нічого на думку не спадає.

— А може у вас під час польоту щось сталося? — запропонувала Дотті.

Я спробував пригадати все, що могло бути причиною проблем, але на думку спадав лише сам факт польоту. А може це було щось, що сталося вже після посадки? Одразу ж згадалася сцена в полі, коли Дотті намагалася мене переконати, що я програв.

— Дотті, а чому ти намагалася мене зупинити? — запитав я її, забувши про справжню тему розмови.

— Коли це? — здивувалася вона.

— Там на полі, серед кактусів. Ви ж були готові навіть воскресити мене, якщо знадобиться. Чому тоді відмовляла?

— Не знаю, — знизала плечима дівчина. — Може просто боялася за тебе. Подивися на нас: ми ж раніше навіть друзями не були. А тепер ми всі тут, разом, із купою грошей та славою на увесь світ. І все це завдяки тобі.

— Ясно. Я — золотий ідол.

— Був ним. До сьогоднішнього дня, — поправив мене Капітан, закриваючи ворота і розкладаючи по усіх кутках ангару якісь пристрої.

— Що змінилося? — поцікавився я, готуючись до неприємностей.

— Ти ризикував собою заради когось. Справжній Дастін на це ніколи б не пішов.

— Хвилинку! — я навіть відсунувся від усіх них. — Я думав, ми цю тему вже давно закрили. Я не Дастін!

— Тепер я в це вірю. Твій попередник умів замулювати скло машинам.

— Я зрозумів. І що далі?

— Розкажи йому. — буркнув Чух, дивлячись на Капітана.

— Ти не знав, але ще на твоїх перших польотах ми понавішували на тебе цілу купу жучків і слухали всі твої розмови, навіть коли ти відправився на змагання.

— А які були причини для підозр?

— Ти холоднокровно вбив трьох літаків. Погодься — вагомий аргумент.

— Дайте вгадаю — на мені стояли не лише жучки, так? — я вже приготувався з боєм вириватися з ангару, але Капітан не міг не передбачити такий варіант.

— Так. Твоя електроніка все записувала й відсилала нам.

— Розумно — використати проти мене мої ж записи. А якби я втік?

— Твій шокер, — коротко і ясно. Цікаво, а як вони збираються контролювати мене тепер?

— І чого ви хотіли домогтися, розказуючи мені це? — запитую їх, а сам уже прикидаю, як краще накинутися на Дотті, щоб прикритися нею, коли по мені почнуть стріляти.

— Ми просто хотіли вибачитися й почати будувати наші стосунки з чистого аркуша. Щоб між нами не було ніякої ворожнечі.

— Тільки не розказуйте мені, що ви зітерли записи. Такі речі ніколи не стирають. — я вже ледве стримувався, щоб не роздерти всіх цих запроданців на клапті, незважаючи на почуте раніше. — І не згадують про них ні за яких обставин. Невже після цього ви сподівалися отримати мою довіру?

— Ні. — жорстко обірвав мене Капітан. — Це буде умовою нашої подальшої співпраці.

— Співпраці?! — я глибоко вдихнув і видихнув, кілька разів. — А ви навіть більші йолопи, ніж я думав.

— Припиніть обидва! — зірвалася Дотті, але націлений їй у голову пазур умить остудив гарячу голову.

— У вас нічого на мене немає. А от у мене на вас... Здогадуєтеся, що я маю на увазі? — нехай самі придумають для себе зашморг. — А тепер назвіть мені причину, що не дозволить мені перебити всіх вас прямо тут?

— Дасті, не роби цього, — до вояки потроху почала доходити глибина тієї дупи, в яку він себе загнав.

— Здається в мене щось з вухами. Я й досі нічого не чую, — усе ближче, переступаючи з ноги на ногу, я наближався до машин. — Що мене зараз зупиняє?

— Нічого, — різко видихнув Капітан. — Це твоє право.

— Хм, — я прибрав кігті, які невідомо-коли встиг випустити.

Я ще кілька разів вдихнув, щоб остаточно заспокоїтися, але виходило погано. Я чекав, що Капітан спробує захиститися власною зброєю, або взагалі підірве мене... Я підсвідомо очікував сутички й хотів забрати з собою на той світ якомога більше цих машин. Добре, що цей дід поламав мої наміри, інакше б я зараз дуже шкодував про скоєне. Ну, не дуже, але шкодував би, виключно через власну дурість.

— Співпраці не буде. Ніякої. Рішення про довіру вам я прийняв на третій день після своєї появи тут. Тепер це питання знову відкрите.

— Дасті...

— Я не Дастін. Усі матеріали, включно із цією розмовою давно в мережі. Компромат на кожного з вас уже готовий і чекає свого часу. Ваші заготовки до адресатів не дійдуть, а самі вони зникнуть за дуже цікавих обставин. Спробуєте позбутися мене, і ваше життя перетвориться на тортури — я про це вже подбав. Утекти навіть не намагайтеся — вас знайдуть навіть на іншому материку, іншій планеті, в іншому всесвіті. Тепер ЦЕ — буде умовою нашого подальшого співіснування.

— Ти чудовисько! — вигукнула Дотті, коли я вже стояв у воротях.

— Я знаю.

Покинувши ангар я відправився у спонсорські майстерні. Слід було заново перевірити всі мої системи на наявність сюрпризів. Сподіваюся Рупер зрозуміє мене.

Ні жучків, ні шокерів, ні вибухівки в моєму новому тілі не знайшлося. Це не означало, що Капітан не залишив мені нічого потенційно небезпечного. Я взагалі не розумію, чому вони затіяли цю розмову вже після того, як мене відремонтували? Адже я тоді був абсолютно безпорадний, і позбутися мене було надзвичайно просто! Але ж ні — щось пішло не так! Скоріш за все збунтувався Чух. Хоч би що він не казав: Райлі в першу чергу військовий, і лише потім — старий дідусь. Це ж яким мені треба було бути дурнем, щоб так довго не помічати очевидного?! Доведеться шукати собі адвокатів та детективів, які б розкопали усі про цю компанію. Ну не міг мені ніхто допомагати за просто так, та ще й фарширувати мене дорогою, вкраденою невідомо звідки апаратурою... О, а це ідея: написати лист із компроматом на Райлі, і поставити його на автоматичне відсилання через певний період часу після того, як я не дам програмі відбій. Усе, для діда вузду я знайшов, залишилися ще двоє... Хоча, вони дуже злякалися того, що я ніби то на них накопав. Значить є щось серйозне.

Стоп! Ну я й ідіот! Вони ж тоді прямим текстом ляпнули, що намагалися мене, тобто оригінального Дастіна вбити. Мені усі постійно казали, що в мене потрапила блискавка. На тілі мали залишилися якісь сліди, але їх не було — я усю фарбу із себе здер, коли чухався, і нічого схожого на собі не побачив. Значить ніякої блискавки насправді не було. Підбити в повітрі мене теж не могли. Залишається лише саботаж. Ось воно! З цього й треба було починати! Ну все, кляті товариші, ваш час наближається.

Як то кажуть: Буду бити акуратно, але сильно!

* * *

Капітан Райлі дивився вслід новонародженому літаку й усіма відомими лайливими словами картав себе за таку дурницю. Усе виявилося не так страшно, як він боявся, але значно гірше, ніж він того хотів. Він не став їх убивати одразу, однак тепер усі вони залежать від цього дивного літака. Старий вояка відчував, що Безіменний, як він його почав подумки називати, знає всі їхні задумки й грає на цьому, повертаючи все у своїх інтересах.