Рукопис, знайдений під прилавком

  Юначе, а у вас немає книжки отого милого ведучого? Та як же, він на першому таке шоу веде... Як це – не дивитесь?!

  Слухай, мужики кажуть, за фільмом «Заселений острів» уже книжку випустили. Справді?

  Ну й місцинка... Хоч би одна людина порядну книгу спитала...

  Вчора я так втомився, що зіпсувалась погода. Цей гнилий зимовий дощ у темряві – штука така страшна, що під землю майже хочеться. Внизу завжди сухо, навіть коли вгорі вогкість проймає до кісток. Я кип"ячу чай, мої чоботи промокли, мене морозить. Я автоматично продаю детективи ранковим пасажирам – вони сірі, сонні, навіть обкладинки не обтрушують. Метро п"є з них; я бачив у вагонних вікнах таке, що ранками тепер, як усі, втуплююсь у книжку. Про деякі речі ліпше не знати – я більше не дивлюсь, я читаю Акутагаву, я читаю Шаламова, я читаю Кортасара, проте останній погано допомагає.

  Я сиджу на обшарпаному стільці з кухлем у руці, мов пан Мозес, я сплю й продаю, я знаю, що теж сірий, сонний, що очі в мене такі ж пласкі та тьмяні, як у всіх, що я недбало побритий – і мені байдуже. І тут підходить вона.

  Вона лине в мертвому повітрі, її обличчя неоново світиться, з косметики – лише помада, блідо-рожева помада, губи зафарбовані цнотливим кольором, головне – очі, темно-вишневі, вії – стріли, спрямовані...

  Я не можу більше, я намагаюсь не думати, я намагаюсь лише бути чемним.

  Жестом фокусниці вона витягає з томика Джейн Остін букет примарних димних троянд, усміхається. Багровий туман клубочить навколо неонового обличчя, скупчуючись у темні квіти. Вона кладе на прилавок сотенну, на грошах ще хвилину холодним неоновим світлом сяють відбитки її пальчиків. Волію поцілувати їй руку, вона сміється, відстороняється, йде.

  За нею тягнеться шлейф гірко-солодкого запаху. Підземний опіум, мій підземний опіум. Запах темно-золотий, він повільно тьмяніє і тане; гримить потяг – и навкруги вже пахне щойно розритою землею. Але й це не більше, ніж на хвилину.

  Ось чим ще на Просвіті краще, аніж на Петроградській. Тут вже знайомі, час від часу заходить хто-небудь, кого приємно бачити. З Просвіту їздять вона, некромант, мила дама, яка любить японську класику, симпатичний грузин, що ніяк не втрачає надії знайти «Витязя у барсовій шкурі» в оригіналі, молоденький парубочок, фанат Паланіка... Інколи п"ять хвилин розмови повертають сили, що їх зжерли п"ятдесят попередніх покупців. Я все гадаю: упирино плем"я дійсно таке тупе чи прикидається, щоб ефективніше харчуватися?

  Втім, мені яке діло?

  Будь ласка, мені потрібен брунатний підручник з економіки.

  Пробачте, але за цим не до мене. Немає підручників.

  Ну тоді почитати що-небудь розумне. Коельо, наприклад.

  Благі небеса... дедалі то важче, то гірше.

  Які страшні обличчя у літніх людей... надто у жінок. З віком верхній шар стирається, душа починає помітно просвічувати – і ох... У молодих кошмарні душі все ж таки гарно приховуються косметикою, їх майже не видно, якщо не приглядатися, але у старих дивно погані штуки стирчать назовні. А надто впадає в очі тупа агресивність.

  Мертвих вона покидає. Вони – як порожні посудини, хіба що інколи в них горохом гримлять зо дві останні думки. Не лишається навіть страху.

  Несуть кота в контейнері для перенесення котів. Кіт кричить. Коти бачать і розуміють усе, йому лячно. Я безсило співчуваю. Чутно, як він кричить, навіть з ескалатора.

  Цікаво, кіт чорний?

  січ.

  Клозет на Просвіті чистіший, ніж будь-де. Не те, що на Сінної – довгий коридор увішано гірляндами дохлих щурів, ідеш повз цих щурів, нюхаєш, дивишся, як вони на тебе вищиряються... Чи то місцевий оберіг, чи то просто роботяги розважаються. Запах нестерпний. Дурний спосіб розважатися. Я б остерігся чіпати щурів.

  Та дарма.

  На Просвіті щурів майже немає, але ними все одно тхне. Помітно. Стіни клозету пофарбовано в жовтий колір. В єдиному унітазі блищать три новенькі гривеники, як у фонтані, до якого хтось забажав повернутись. На стіні – трьохбуквена формула. Електричний павучок присмоктався до лампочки, а вона й без того тьмяна.

  Хоча загалом світло під землею завше яскраве, проте не різке, немов пилом припорошене. Якщо довго працюєш у метро, від цього світла стає млосно вже по годині з початку зміни. Але мертвим подобається, певно, їм здається, що він справжній.

  Я йду до кіоску. Ззаду хтось горлає, називаючи мене на ім"я.

  Приятель. Що йому може бути потрібно від мене? Ми давно не бачились.

  Ти отак і сидиш у своєму метро?! Теж мені робота! Книжки з місця на місце перекладаєш?!

  Знаки оклику стирчать з нього, мов антени. Він рожевий і пухкий. Я не розумію, чого він від мене хоче. Він розтягує губи й округляє очі – ця гримаса мене дратує, в ній нема нічого спільного з усмішкою. Він жахливо багато говорить.

  Когось підірвали вибухівкою в метро. Він чув по телевізору. Теж мені новина. Вмирають усюди – безглуздо було б думати, що ніхто не вмирає в метро. Я чую кислий і димний запах війни; привид електрички корчиться в неживому світлі, перетворюючись на закривавлену арматуру. Мерці, звісно, нікуди не зникають; тіла увозять – проте самі вони залишаються, неприкаяно тиняються по перону. Чекають свого справжнього потяга; іноді – страшенно довго.

  Зло у метро – звичайна річ. Але мені все одно гостро шкода розірваних вибухом мерців: з-під землі важко добратися до аеропорту, навіть якщо призначено відлетіти.

  Упирі, кажу я.

  Приятель договорює якусь маячню про відеозаписи, про міліцію, про жінок, що виглядали не так, як їм належить – і раптом, різко замовкши, дивиться на мене.

  Які упирі, питає він.

  Ти ж сам розповів, кажу я. Жінки. Мертві жінки, які вбивали живих жінок. У Москві, так? Я не переношу упирів, мене від них вивертає.

  Ті хворий, горлає він. І починає верзти якусь нісенітницю про торгівлю мобільними телефонами, про бонуси, про гроші, про клуби і про теличок. Про те, що мені треба працювати нагорі. Від нього огидно відгонить пивом, патентованим дезодорантом і телепередачами. Мені хочеться з розмаху опустити шторку йому на пальці.

  Вгорі – клуби та телички. Внизу – книги й вона. Але про неї в присутності цієї потвори – я ні пари з вуст, хо-хо! Я не такий псих, щоб розпатякувати з людиною згори про підземні справи.

  От чому б йому не забратися? Невже він не бачить, що я не хочу з ним спілкуватись? Він – якийсь інопланетянин; мені ввижається, чи він говорить про телешоу? Невже жива людина може про це говорити? Або – то не телешоу, а щось із його власного життя?

  Маячня... Невже треба послати його матірно, аби він пішов? Метро – не те місце, де можна матюкнутись без наслідків: примарні причандали стирчатимуть упереміжку з лампами на ескалаторі, поки їх не зітруть разом із пилом. Комусь кумедно, підлітки хихикають, але мене лютить.

  До кіоску підходить пес Ваня. Він, я гадаю, покруч вівчарки з дворнягою, немолодий, вже обважнів, але в нього чудові очі, всерозуміючі. Він їздить сюди з Московської, до жіночки, яка продає шаверму і пригощає його обрізками.

  Привіт, Ваню, кажу я.

  Привіт, каже він і посміхається, показавши язика. Ковбаса є, питає він.

  Я знімаю шматочок ковбаси з бутерброда. Ваня майже не голодний і страждає на відсутність апетиту через старість та нездоров"я, але йому хочеться, аби ми були чимось зв"язані. Він делікатно бере ковбасу в мене з долоні і неквапно жує.

  Як справи, питаю я.

  Бачив її в Купчині з якимось хлюстом, каже він. Помічає, що мені прикро, й додає: той тип схожий на неї і пахне майже так само. Може, брат.

  Та нехай, кажу я. Я ні на що й не сподіваюсь. Як сам?

  Нічого, каже він. Поперек поболює; ревматизм. Ночую тепер на вокзалі, біля обігрівача. На вулиці занадто холодно.

  Я слухаю і шкодую, що не можу позвати Ваню до себе: нас удвох виженуть з моєї кімнатинки комунальні сусіди. Та й важко йому буде сидіти вдома по шістнадцять-сімнадцять годин, поки я під землею. Він любить свіже повітря.

  А бродяжити йому вже не по літах...

  Гаразд, бувай, каже Ваня. Мені час.

  Я йому всміхаюсь. Він іде до ескалатора. Я дивлюсь услід йому і раптом розумію, що весь цей час мій приятель щось говорив. Стояв поряд із кіоском і говорив. Просто так, у порожній простір – абсолютно порожні липкі слова, що їх завжди відригують завзяті теленаркомани.

  Добре, що підходить покупець.

  Це базікало, нарешті, домислюється, що я зайнятий, стулює пельку і йде. Я продаю Перумова, я продаю Олді та Стругацьких і всміхаюсь хлопцеві, який складає все це в рюкзак.

  Дочекавшись, поки він піде, дістаю балончик з розпилювачем – там рідина для очищення поверхонь. Дістаю ганчірку, виходжу з кіоску та обприскую стінку, запльовану словами мого приятеля, – дивно, в нього ж, певно, є ім"я, а я не пам"ятаю, хоч умри, – ретельно обприскую. Потім витираю цю мерзоту ганчіркою.

  Не люблю, коли кіоск ззовні брудний, та й прибиральниця лається.

  25 січ.

  А спати ж як тягне, матінко рідна...

  У кип"яток – два пакетики огидної кави, розчинної, але без штучних вершків. Ху, отрута! Туди ж – шубовсть настойки елеутерококу та настойки женьшеню. І жменю цукру. Ядерне пійло. «Адреналін Раш» кустарного виробництва – від ковтка очі вискакують на стебельцях, мов у краба, проте прокидаєшся.

  Гаряче – це добре. Холодно, жахливо холодно.

  Біжать на роботу. В ранкову годину пік навіть мертві метушаться – удають, ніби їм теж кудись потрібно. У живих жінок обличчя намальовані прямо поверх порожнечі, з якої вони ще не повернулись спросоння; у чоловіків часто взагалі немає облич – млисті млинці, навіть очей не видно. І обличчя з"являться не раніше, ніж уся ця публіка вийде на вулицю.

  Втім... Там все одно сонця немає.

  Юначе, а у вас немає такої книжки в зеленій обкладинці? Дуже цікава. Не пам"ятаю, як називається. І про що, не пам"ятаю. Автора я не глянула. Але мені дуже сподобалось.

  Слухай, пацан... а в другій частині Чмир Горбатого замочив чи в третій? Забув уже...

  Ой, юначе, а мені дали одну книжку почитати, а там порнографія. Така гидота. Лоуренс написав. Коханець якоїсь леді. Один секс. Ці сучасні письменники пишуть такий бруд...

  Мені б Лондона, «Біле ікло». До школи дитині... У-у, яка товста! Таку вона не читатиме. У вас тоншої немає? В половину, а краще – ось таку? Ні? Юначе, я не про це. Ту ж саму книгу, тільки вдвічі тоншу!

  Дробовика мені під прилавок... Е-хе-хе...

   В нашій роботі гірше за все постійна брехня. А якщо ти не брешеш, то тебе жеруть.

  Забавно. Якщо ти продаєш тухлу ковбасу і попереджаєш, що вона тухла – подякують, але спробуй, попередь, що книга протухла! Ги...

  В мене під прилавком ящик із новими детективами. За сьогодні розкуплять. На прилавку – купа сопливих романчиків, теж свіжак. Книжки такі гарненькі – їх хочеться потримати в руках, як у дитинстві – фігурку з кіндер-сюрпризу. Такі ж гладенькі та яскраві. А всередині – гнила порожнеча, обман. Відкриєш – і відразу хочеться закрити й помити руки.

  Мій змінник тримає під прилавком каламарчик «Трійного одеколону» – протирає долоні й обличчя після надто бридких книжок. А після упирів ще й лоток для грошей протирає. Приємний хлопець, але бридливий до смішного – певно, йому непросто жити на білому світі. Поряд з одеколоном лежить його Бредбері, стара книжка, року вісімдесят кошлатого – протиотрута від Доценко. Від темно-зеленої обкладинки йде ледь помітне світло і тонкий-тонкий запах сандала – таких нині не випускають, відмінне було видання. На макулатуру колись розповсюджували...

  Гарна книга, юначе, питає дебела дама. В неї в руках томик із миленьким орнаментом з квіточок та тоненьких рожевих хробаків. Гламурне жіноче чтиво, модна книжка. Чи то детектив, чи що...

  Мотлох, кажу я. Ще очманілий з ранку. Щоб почати брехати, треба прокинутись.

  А раніше в неї були гарні книжки, каже дама, дивлячись на світлину автора – такої самої дами з обличчям із здобного тіста, з яскраво-червоним ротом та вибіленим волоссям.

  І раніше були мотлохом, кажу я. Завжди були мотлохом.

  Знаєте, що, спалахує дама, тримайте свою думку при собі! Хам!

  Шпурляє гроші, забирає книгу. Довгі рожеві хробаки на обкладинці та всередині ворушаться від тепла руки, повзуть по тильному боку її долоні, заповзають в рукав. Дама усміхається від лоскоту. Вона ще упаковує в сумочку гаманець із псевдокрокодила, коли перший хробак добирається до її шиї, обережно минає подвійне підборіддя і втягується в ніздрю. Дама робить зосереджене обличчя, вдихує його, мов наркоман – кокаїнову доріжку. Я відвертаюсь. Мені вже протягають гроші за детективи. Сліпий та Скажений.

  По дорозі на роботу матимеш добру компанію, мужиче. Тільки в вагонне скло не дивись. Можеш побачити

  Та дідько з тобою!

  Сьогодні натовп... з чого б?

  кінець зміни

  Вона йде повз, до електричок, а я зачиняю кіоск.

  Вона обертається, киває, іде далі. Я смикаю ключ зі шторки, соваю в кишеню, йду за нею. Кроків за п"ятнадцять.

  Її каблучки цокотять по мармурових плитах. Довга спідниця, темна бархатиста тканина – ніжок майже не видно. Тоненька фігурка, дуже пряма спина. Тендітна, як статуетка з кольорового скла. В сухому стоячому повітрі повільно пливуть її темні локони. Я

   Не можу заговорити. Немає сил окликнути. Вона проходить повз зачиненого кіоску «Метропреса», повз зачиненого стенда з біжутерією, повз байдужого мерця, що сидить навпочіпки, повз підлітків, що обіймаються в ніші – до електричок. Я вперше бачу її, не замкнений власним прилавком.

  Пустий перон.

  На цей потяг посадки немає, мовить механічний голос. А чому відчинилися двері?