Турбогвинтовий

Капітан Райлі виїхав на вулицю подихати свіжим повітрям. На небі світив місяць, заливаючи навколишній простір примарним сяйвом. За інших умов він би подумав, що це гарно, однак зараз від такого видовища в нього гайки по корпусу котилися. Одразу в пам'яті спливали слова Безіменного про його попереднє життя та обставини смерті.

Уже збираючись повернутися в ангар, Райлі помітив у небі чийсь силует, що беззвучно ковзав у повітряних потоках, поступово знижуючись в бік посадкової смуги. На мить на фоні місяця промайнув тонкий стрілоподібний силует зі стабілізаторами на носі. Зараз на аеродромі був лише один літак з такою компоновкою, і якраз до неї в Капітана зявилися деякі питання — військове ремесло навчило його шукати слабкості у ворогів, і навіть нещодавніх союзників.

Виїхавши до смуги, Райлі зупинився в тіні й узявся спостерігати за польотом дівчини. Він не був би собою, якби віддав Безіменному свій єдиний комплект апаратури для нічних польотів, тому чудово бачив незграбні спроби дівчини сісти без двигуна. Поки вона летіла прямо — у неї все було більш-менш добре, але будь-яка спроба навіть просто нахилити крило порушувала баланс і дівчина мусила різко працювати рулями, щоб не звалитися в штопор. Уже перед самою смугою їй таки довелося увімкнути двигун, бо не вистачало швидкості для вирівнювання.

Дівчина вже хотіла знову підніматися в повітря, але в цей момент Капітан вийшов з тіні.

— Я гадав, що тільки новобранці та новонароджені можуть так літати. Як же ти стала спортсменкою, якщо не можеш навіть нормально сісти?

— Це не ваша справа, — різко відповіла Ішані, збираючись покинути злітну смугу, але незнайомий літак перегородив їй дорогу.

— Помиляєшся. Мого вихованця буквально по гвинтику збирали після вашої посадки. Я хочу знати: заради кого він так себе покалічив?

— Ви... Ви тренер Дастіна? Але я думала що ви... Не чекала вас тут зустріти.

— Якби ти більше уваги приділяла своїм друзям, то познайомилася б і з іншими членами нашої команди. До речі: а чому це ти не чекала мене тут побачити? Тобі про мене вже щось відомо. Що, під нас уже почали копати? Хоча чому я дивуюся — твій Алан тільки на цьому й тримає свій бізнес.

— Він просто мій менеджер!

— Звісно. А номер сім — просто твій суперник у змаганнях, — єхидство так і лилося з Капітана. — Якщо вас так тягне одне до одного, то переходила б до нас, а не до того вишкребка.

— Якби ж усе було так просто...

— То поясни мені. Часу в нас достатньо.

Капітан не даремно був інструктором своєї ескадрильї, він умів витягувати правду зі своїх підопічних, як би вони її не приховували. Сидячи в затишному кафе за кухлем високооктанового пального, він зумів розговорити дівчину достатньо, щоб вона розслабилася й перестала звертати увагу на сказане — цю науку розвідувальної діяльності йому вбили ще в перший рік на офіцерських курсах. З випадкових слів, натяків та недомовок складалася цілком передбачувана картина: дівчина опинилася в золотій клітці. І допоки від неї можна отримати прибуток — Голдстейн її не відпустить. А якщо взяти до уваги суму, на яку застраховане її життя... Тепер стають зрозумілими її неполадки над океаном.

— Капітан Райлі, а чому ви не називаєте його по імені?

— Тому, що це не його ім'я. Справжнього Дастіна майже місяць тому вбила блискавка. А його тіло зайняв хтось інший.

— Ви вважаєте, що він одержимий? Ха-ха-ха! Ви надто багато слухали Крі-Крі.

Дівчина дзвінко розсміялася на все кафе, остаточно забувши про всі проблеми та негаразди. Схоже Ішані ніколи не пила нічого міцного, тому Капітан вирішив трохи пригальмувати із вживанням, доки вона не відключилася. Уже на порозі, коли Райлі вів її до ангарів, Ішані серйозно подивилася на нього.

— Він дуже на мене сердиться?

— На тебе? Не думаю. Скоріше на нас. Ми з ним після операції трохи посварилися...

— Операції?! — дівчина зупинилася, наче громом уражена. Навіть хміль у голосі кудись зник. — Якої операції?!

Здивувавшись такій реакції, Капітан відвів Ішані назад у кафе й випросив у власника закладу на кілька хвилин комп'ютер. Знайшовши потрібний сайт, як це показував йому Чух, він увімкнув запис. Йому й самому було цікаво подивитися на цю аварію з іншого ракурсу, адже він тоді знаходився на посадковій смузі. Десь на середині запису він почув скрип металу. Не повертаючись, він глянув у дзеркала позаду барної стійки. Прокушена до металу губа, омивач на очах, шоковий вираз обличчя... Схоже вона дійсно до цього моменту не знала, що сталося з Дастіном після посадки.

— Як же це ви з ним розмовляли, якщо ти навіть не бачила його?

— Я не поверталася до нього обличчям. Не хотіла, щоб він побачив мене такою, — Ішані показала свої шрами на щоках. — Мене всі завжди любили лише за красу. Я думала, що тоді він...

— Ти про ці прищики? Сумніваюсь. Ти просто ще не знайома з його стандартами краси, — таємничо хмикнув Капітан, і знову повів дівчину на вихід.

Ішані виглядала розгубленою й неуважною. По дорозі до виходу вона двічі натикалася на столики, потім ледве знайшла ворота... Присвятивши всю свою увагу дівчині, щоб вона цілою дісталася до свого ангара, Капітан не помітив темного силуету, що проводжав їх по дахах до самих воріт, а потім безслідно розчинився в небі.

* * *

Глава 9

Влаштовуючись на ніч на даху сусіднього ангара, я хотів бути в курсі всіх переміщень моїх односельчан, і не прогадав — невдовзі після мого виходу надвір викотився Капітан. Потім він зловив Ішані й мав з нею довгу розмову. Не знаю, про що вони говорили, але під кінець Ішані була напоєна і чимось серйозно збентежена. Я ледве стримався, щоб не накинутися на цього клятого інтригана. Схоже він також вирішив використати дівчину проти мене. Доведеться ще й за нею приглядати. Більше цієї ночі ніяких подій не сталося.

Ніч під відкритим небом не сприяє міцному здоров'ю, тому першим ділом я відправився в майстерні на діагностику й заправку. Маляри, як і обіцяли, розфарбували мене по повній програмі, обвівши білий колір золотистими смужками. Поки я висихав під ранковим сонцем, звично вистрибнувши на найближчий дах, усі учасники змагань прокинулися й уже крутилися на маневрових доріжках. Особливо активно проявляв себе Громило, збираючи на себе всі об'єктиви камер і розказуючи, яким хорошим і достойним противником був Дасті, і як він за ним сумуватиме... Підніми очі, йолоп! Ні, не хоче він мене помічати. А я не буду йому про себе нагадувати. Просто маячитиму на задньому плані на усіх фотографіях — буде йому така маленька капость. Я не зліз із даху навіть тоді, коли він стартував, мені й звідти все було прекрасно видно.

До участі в останньому етапі дійшло всього чотирнадцять учасників. Ми з Ішані мали стартувати останніми. Я помітив, що вм'ятини на її щоках нікуди не поділися. Навпаки — вони вже взялися шрамами, немов би їх навмисне так залишили.

— На старт викликається номер сім — Гавайський камі... Пробачте — Малюк-Повод... Та що ж це таке... Пилюк Дасті викликається на старт! — перебиваючи сам себе, оголосив той-самий злощасний ведучий.

— А в нас чергова інтрига, — віщав інший на радіо. — Пилюк Дасті, який учора так феноменально фінішував, сьогодні так і не з'явився на аеродромі. Члени його команди стверджують, що їхній спортсмен переніс важку операцію, але від коментарів відмовляються.

— Скандал на гонках! — на третьому каналі була справжня паніка. — Зникнення спортсмена прямо з ангару! Служба безпеки змагань офіційно заявляє, що на момент старту маяки всіх спортсменів знаходилися в межах аеродрому. Якщо спортсмен не з'явиться на злітну смугу до моменту старту — на нього чекатиме дискваліфікація...

Добре, не будемо доводити суддів до гріха. Обережно, щоб пил не потрапив на щойно пофарбований ніс, я злетів на асфальт і поїхав до стоянки. Більшість спортсменів уже стартували, тому ми з Ішані залишилися наодинці. Зупинившись поруч, я чекав, доки вона мене впізнає. Не впізнала, хоча й кидала на мене якісь підозрілі погляди. Увесь час до старту вона видивлялася щось біля ангарів. Я хотів-було з нею заговорити, але надто довго вагався, а потым її викликали на зліт, і мені залишилося лише проводжати її поглядом. Ох, ну чому ця клята нерышучысть вилызаэ в мене у найбыльш непыдходящий момент!

Що ж, тепер треба лише виграти гонку. Я стояв і чекав на свою чергу. А в цей час навколо спостерігалося деяке пожвавлення. Усі метушилися так, наче почалася пожежа, а рупори над трибунами розривалися від ненависного голосу ведучого.

— На старт викликається номер сім! Якщо номер сім не з'явиться на злітній смузі за п'ять хвилин до старту — його чекає дискваліфікація! — а на таймер зворотного відліку на табло показував аж цілих п'ятнадцять хвилин до старту — устигну!

— Хлопче, не знаєш, де сидить цей бздун? — я зловив найближчого репортера, вказуючи на динаміки.

— А, він десь тут — у диспетчерській засів. А тобі навіщо?

— Поговорити хочу з цим 'оратором', віч-на-віч. Проведеш? Тільки швидше — мені ще не старт треба встигнути.

— Т-т-ти! Гавайський камікадзе! — і знову квадратні очі. — Я зрозумів! За мною!

Малолітражник умить вивів мене до диспетчерської вежі й навіть люб'язно викликав мені ліфт. Піднімаючись на вежу, я ніяк не міг придумати, що б такого оригінального зробити із цим бздуном, але нічого путнього на думку не спадало. І ось двері відчиняються, і я бачу три кари. Один із них — Рупер, другий — охоронець, а третій — той, хто мені потрібен. І саме зараз цей паршивець виголошував чергову промову на тему: який я поганий, що утік зі змагань. Ну зараз я тобі покажу... Рупер хотів мені щось сказати але, побачивши мою зловісну посмішку, лише приготувався до розваги.

Випустивши кігті, я м'яко, але сильно поклав долоню на дах злісному патякалу, притиснувши негідника до підлоги. Він спробував сіпнутися, але не вийшло.

— Що це таке? — запанікував пришелепок. — Охорона! У диспетчерській сторонній!

— Це я сторонній? — зловісно прошепотів я йому в потилицю, щоб мене було чути й у мікрофон. — Ти ж мене викликав, от я й прийшов. Напевно ти бажаєш зробити репортаж прямо зі злітної смуги? Давай я допоможу тобі. А Рупер люб'язно тебе замінить. Правда? Чи ви знову програли каністру операторам?

— Правда-правда. І ні — цього разу я виграв. Дві каністри. Ги-ги! — ожив той, знаками зупиняючи охоронця. — Давай на смугу, тільки швидше.

Ухопивши злісного коментатора, навіть не цікавлячись його іменем, я поспішив у ліфт. До старту залишалося шість хвилин, коли ми з цим бздуном викотилися на злітну смугу.

— А в нас новина! — новий голос із динаміків звучав набагато приємніше. — Учасник номер сім, наш Дасті-Поводир, після операції вирішив змінити імідж. І, судячи з реакції представниць прекрасної статі, йому личить. Тільки, дівчата, мушу вас розчарувати — місце біля нашого героя вже зайнято. Містер Андерс ризикнув своїм здоров'ям зробити репортаж прямо з-під крила спортсмена під час зльоту. Дасті, як там поживає наш піддосл... Е-е-е... Наш доброволець?

— Пищить від захвату, — зовсім не збрехавши буркнув я в ефір. — Чуєте?

Містер Андерс, як виявилося, дійсно пищав від міцного захвату, особливо коли я сильніше стискав його в лапах. На табло спливали останні секунди перед стартом. Звісно я не збирався летіти із цим вилупком у лапах, але добряче розігнатися з ним було просто необхідно. Щоб з нього видуло всю ту дур, щоб більше не розпускав язика, щоб...

Старт! Я даю повну тягу і, відштовхнувшись пальцями від асфальту, вмить набираю швидкість. Кар, на якому я тепер фактично сиджу, вже верещить від страху, але я його міцно тримаю. І не відпущу, доки ми з ним не почнемо відриватися від землі. А швидкість уже під сотню — утричі швидше за будь-якого вантажника. Нарешті підйомна сила робить свою справу і я відчуваю, як навантаження на крила спадає й вантажник втрачає щеплення з землею.

— Не спали собі гальма, — крикнув я йому, відпускаючи кігті.

— Покидьок!!! — долинає знизу ледь-чутний крик вантажника, що продовжив по інерції котитися смугою.

— Я знаю.

І знову майже вертикальний підйом. Двигун тягне мене легко, без особливих зусиль. Більше немає зайвого вантажу та сотні кілограм стародопотопної електроніки, сторонніх елементів на корпусі...

Підйом закінчився на висоті восьми тисяч, куди звичайні літаки вже не піднімаються, а великі ще не спускаються. Ось тут я вже міг у повній мірі оцінити свої нові швидкісні характеристики — майже сімсот кілометрів на годину! І це лише крейсерська швидкість! Шкода, що я не можу користуватися цією перевагою на протязі всього польоту. Зараз же я мушу видати все, на що здатен. Новий компресор давав мені більшу потужність, тому я не став економити пальне, підвісні баки з яким мені тепер заміняли конструктивні порожнини крила. Більша тяга дає більшу підйомну силу, тому я починаю швидко підніматися до десяти тисяч. Довелося навіть переговорити з парою диспетчерів, аби мені виділили повітряний коридор. Моя швидкість тепер складала сімсот п'ятдесят кілометрів на годину — майже удвічі більше за максимальну для більшості учасників. На жаль, далі швидкість нарощувати вже не було сенсу — я відчував наближення флатеру, тому вирішив не ризикувати, а просто підтримувати темп.

Через годину мені довелося швидко знижуватися, щоб пройти крізь ключові ворота. Десь на висоті чотирьох тисяч я обійшов дванадцятого учасника, що вилітав перед Ішані. Значить тепер мені треба просто не збавляти темп, і фігурний відрізок маршруту попереду дасть моєму двигуну трохи охолонути.

Відрізок маршруту виявився ненабагато складнішим за мої вчорашні викрутаси над скелями. Звісно тут не можна було підніматися вище трьохсот метрів, а з моєю теперішньою швидкістю маневрувати в такому тісному просторі стало доволі складно, проте маневреність моя також виросла. Я навіть не встиг розім'ятися, як усі ворота залишилися позаду й піді мною потягнулася камениста поверхня пустелі. По дорозі я обійшов іще одного учасника — того-самого біплана. Він навіть не встиг мене помітити, як я вже був далеко попереду.

Прокладати маршрут довелося за допомогою РЛС, бо мого зору виявилося недостатньо, щоб вчасно реагувати на зміни в рельєфі місцевості. Урешті-решт система помітила постійну повторюваність команд і запропонувала їх виконувати автоматично. Я погодився, і мені залишилося лише пролітати крізь підсвічені на табло рамки. Без музики все це перетворилося на нудну монотонну роботу, тому сигнал РЛС про наближення двох об'єктів я сприйняв одразу. Незабаром хвостові камери показали мені переслідувачів: два спортивних літаки незнайомих кольорів. Піднімаються з поверхні, значить наперед знали, де мене шукати. Під пузом у кожного висить труба кустарного твердопаливного прискорювача — після минулого випадку я навчився розбиратися в таких штуках. Звісно я міг би спробувати відірватися від них, але ж вони йдуть на зближення не просто так. Підніматися мені не можна, тому доведеться маневрувати лише в горизонтальній площині. Або ж, якщо на них дійсно стоїть те, що я думаю — просто дозволити їм мене обігнати. Мабуть, я так і зроблю.