Турбогвинтовий

Різко додавши тяги, я роблю вигляд, що намагаюся відірватися і бачу, як за літаками потягнулися білі хвости реактивної тяги, надаючи миттєвого прискорення своїм власникам. А мені тільки того й треба було — скидаю оберти й у віражі втрачаю швидкість, пропускаючи попереду себе трасери снарядів. Снарядів?! Ці покидьки вирішили мене розстріляти?! Ох ти ж... Тепер будь-яка спроба відриву стане для мене летальною. Треба сідати їм на хвіст і молити богів, щоб вони не додумалися маневрувати у висоту. Усе, можна не молитися — вони зробили свічку, пропустивши мене під собою, й пішли на другий захід. І як, на зло — жодного каньйону, в якому можна сховатися. І підніматися мені зараз не можна — дискваліфікують. Різко роблю лівий кривий віраж, бочку, скидаю швидкість, і знову прискорююсь. А ці гади не спішать стріляти — чекають, поки я втомлюсь. Дзуськи! Кручу наднизький пілотаж так, як тільки можу і в якийсь момент повз мене знову пролітають трасери снарядів, тільки цього разу значно ближче — за кілька метрів збоку. Ні, так вони мене швидко дістануть. Ой-ой-ой, вони беруть мене в лещата! Чорт із ними, із гонками — своя шкура дорожча. Іду у висоту!

Сам не розуміючи, що роблю, я розвертаюся на одного з них і набираю швидкість. Черга снарядів зверху, знизу, знову знизу, шістсот метрів до цілі, і я бачу, як повз мене пролітає ще одна черга, тільки вже ззаду — схоже товариш цього невдахи трохи помилився і прицілився не у мене. Не влучив, але один зі снарядів розірвався достатньо близько, щоб того придурка пошкодило. Скинувши прискорювач, який зламаною сигарою полетів кудись униз, він спробував вирівнятися, але я вже зайшов йому в хвіст і дуже швидко наздогнав. Витягнувши шасі, я, наче справжній степовий орел, спробував вхопити свою здобич за хвіст. Не вдалося — гострі кігті роздерли обшивку й силовий набір, і літак, позбувшись стабілізаторів, полетів донизу. Я ж побачив у нього під крилами те, що мені зараз було життєво необхідно — підвісні гармати! Оце щастить!

Його товариш не стріляв, і я вирішив скористатися моментом і кинувся наздоганяти аварійника. А той повним ходом перекидався в повітрі, тому мені довелося знову ловити його лапами, щоб потім одним рухом відірвати гармати разом із підвіскою. На більше часу в мне вже не було і я, випроставши крила із трофеями в пальцях, відпустив невдаху. Кілометр висоти — ціла вічність для нормального літака, щоб вирівнятися, і надто мало для того, чиї незакріплені крила вгинаються під напором повітря. Добре, що центроплан із шасі в мене жорсткий — було на що опиратися в повітрі, а хвостом я підправляв собі курс. Посадка біля місця падіння ворога, віддирання рідної підвіски від гармат і прилаштування на нову — усе це зайняло в мене кілька хвилин, впродовж яких мені довелося бігати навколо уламків, щоб прикриватися димом від іншого найманця. Нарешті я був готовий і злетів у повітря. Цього разу ми були в рівних умовах. Я вже порушив правила — мені втрачати нічого, а от цей виродок, що летить мені в лоб, уже виробив ресурс свого прискорювача і єдиний його шанс уціліти — збити мене.

— Усім літакам негайно скинути зброю, або будете знищені! — несподівано пролунав в ефірі чийсь голос.

— Говорить учасник авіаралі 'На крилах навколо світу' під номером сім — Пилюк Дастін! — викрикнув я в ефір, одразу закладаючи бочку. — Заявляю про спробу вбивства.

— Негайно кидайте зброю!

— А щоб вам було добре... Мене зараз зіб'ють!

— Кидай зброю!

Відчуваючи, що тут щось нечисто я скинув гармату. Одну.

— А тепер здохни, виродок! — довга черга снарядів пройшлася зовсім поруч, одразу видавши особу мого невидимого співрозмовника.

Пропускаючи літак під собою, я випростав крила і, перехопивши гармату з-під лівого крила в праве на кшталт автомата, майже в упор розрядив її в крило цього виродка. Долетіти йому до землі цілим я не дозволив — інстинкт геймера знову кинув мене в погоню за патронами. На жаль, цього разу мені не пощастило зняти трофеї, ворог розбився раніше.

Уже спокійно приземлився біля нового згарища. Зрозуміло, чому Громило так упевнено себе почував перед вильотом. Ну, принаймні тепер я впевнений, що зможу дати відсіч своїм майбутнім ворогам, а запис із моїх камер виправдає мене на будь-якому суді. Все ж класна річ — відео-реєстратор.

На жаль, відкрито везти я із собою гармату не міг — мене дискваліфікують на перших же воротах і затримають до з'ясування обставин. Тобто гонку я програю в будь-якому випадку. Проте в мене є багажник, у котрий вона може влізти. Я подивився на годинник і поспішив злетіти. Усього ця пригода зайняла в мене чотири з восьми хвилин фори перед попереднім учасником. Доведеться надолужувати втрачений час далі, на більш складному рельєфі.

Пролітаючи наступні ворота, я очікував почути попередження, але в ефірі лунали лише викрики фанатів та коментарі ведучих. Невже вони нічого не помітили? А як же мій маяк? Ну, якщо мені нічого не інкримінують — не буду їм підказувати. Даю газу, й мчу далі так швидко, як тільки можна.

Поступово рельєф починає змінюватися, камениста пустеля вкривається чагарниками, з'являються тонкі деревця... Ось уже пішли перші нормальні поля, а не ті ферми кактусів, які я минав досі. Чергові ворота, і я вже бачу попереду Бульдога. Не збавляючи швидкості, я пролітаю під ним, пославши в ефір привітання. Знову фігурний відрізок і я не помічаю, як позаду залишаються чергові ворота. Дідько — я пройшов їх горизонтально! Закладаю віраж, проходжу ворота на крилі й мчу далі. Треба бути обережнішим, бо так я точно програю.

Через годину ми перетнули кордон Мексики. Про це мене сповістив навігатор. Попереду було майже дві години польоту над пустелею. Якщо мої розрахунки вірні, то такими темпами я скоро зустрінуся із самим Громилом та його посіпаками. Головне — не втрачати пильності. І не відпускати важіль акселератора!

* * *

Минулий день Громило провів у майстерні Неборізів, навішуючи на себе все, що тільки може йому знадобитися. Останній етап змагань обіцяв бути дуже складним в плані конкурентів. Серед учасників залишилося багато відомих і яскравих постатей, неполадки в яких викличуть пильний інтерес з боку їхніх спонсорів, тому силовий вплив доведеться залишити для найбільш настирних, на кшталт того селюка... Це ж яким треба бути психом, щоб на власних крилах повзти до фінішу? Така впертість викликала повагу. І страх. Раніше Громило вже стикався із такими суперниками і на власній шкурі відчув, чим може закінчитися двобій. Саме для таких ситуацій він і тримав при собі цих двох телепнів. Реальної користі від них майже немає, але в якості страховки вони іноді бувають незамінними. Їх він теж загнав на стапелі, щоб вони були готові прикрити його хвіст, якщо дуже припече.

Після модернізації він цілий вечір крутився навколо сьомого ангару, де збирали докупи селюка. Він хотів на власні очі побачити, чи буде після ремонту цей кукурузник таким же небезпечним, як і до цього? Але як би він не старався, дочекатися появи того він так і не зміг. Лише одного разу двері ангару були відкритими, але коли він проїжджав поруч — там уже нікого не було. Спроби відшукати селюка також провалилися — його не було ніде. Навіть Рупер не був у курсі його місцезнаходження. І при цьому по аеродромі постійно чувся свист його турбіни — цей звук він би ні з чим не сплутав. Здавалося він лунає звідусіль. Уся ця історія подобалася йому все менше й менше, а підслухана байка тієї мілкої авієтки про літаки-привиди тільки породила нові страхи.

Аби заспокоїтися, він полетів тренуватися. Поруч з аеродромом знаходились живописні скелі, у лабіринті яких можна було відпрацьовувати круті віражі. Уже на посадці він наткнувся на Алана Голдстейна. Цей невдаха притягнув йому якийсь огризок заліза й поцікавився їхніми майбутніми планами. Роздратування, яке ледве-ледве вдалося приборкати, з новою силою виплеснулося на лімузина, Громило наговорив багато дурниць і лише згодом він зрозумів, що накоїв — Ішані знову зламала усі його плани. І тут уже не вдасться все повернути назад: Алан уже розпатякав свіжу новину репортерам, а заперечувати свої власні слова — миттєва втрата іміджу. І у всьому винен цей клятий селюк!

Вночі спалося дуже погано. Йому постійно здавалося, що хтось шастає по даху ангару, тільки й, чекаючи моменту, коли він залишиться наодинці. Двічі він був готовий поклястися, що бачив тінь літака, який літає над аеродромом, але не було ніякого шуму від роботи двигуна. І від цього ставало ще страшніше. Громило ніколи не думав, що колись буде так боятися привидів. Точніше він знав, що боїться їх, але ніколи й нікому в цьому не зізнавався. Навіть собі.

Зранку спортсмен був знервований. Нед та Зед мусили влити в нього кілька літрів високооктанового пального, щоб він отямився. Спершу це не дало результату, але коли він дізнався, що з учорашнього дня Пилюк так і не показався нікому на очі — індикатор його настрою швидко поповз угору. І навіть жаль від утрати нового яскравого члена команди Неборізів якось безслідно зник. Виходячи на злітну смугу, Громило кинув погляд на стоянку з учасниками й з радістю побачив порожнє місце під номером сім — Пилюк і досі не з'явився на старт. Він і сам не помітив, як на його обличчі виступила посмішка, на що репортери кинулися, як комбайн на червону ганчірку. І навіть їхні каверзні запитання не змогли зіпсувати йому настрій.

Відтоді минуло майже три години й Громило вже був упевнений у своїй перемозі, адже він на добрих півгодини випереджав усіх інших учасників. Він не міг дочекатися моменту, коли його рація почне приймати сигнали місцевих радіостанцій, аби ведучі в черговий раз потішили його самолюбство. І яким же було його здивування, коли замість нього в ефірі почали обговорювати зовсім іншого учасника:

— Схоже пережита нещодавно операція пішла на користь нашому герою. За показаннями технічної комісії його маса в порівнянні з попередньою скоротилася більше ніж утричі лише за рахунок зняття зайвого навантаження!

— Та хіба глядачів зараз хвилюють його характеристики? Ви подивіться на його стиль! Тільки з моменту старту його коронний 'розгін' став легендарним! У нашу студію надійшло вже більше тисячі дзвінків від представниць прекрасної статі з проханням повторити цей трюк! За попередніми підсумками журналу Аутос, його вже визнали його одним із десяти найсексуальніших літаків року! Ось так, із невідомості в популярність, з останнього місця — у фаворити! Гавайський камікадзе стрімко наздоганяє дійсного чемпіона повітряних гонок Громила з його командою.

— Якщо розрив між ними на момент старту складав кілька годин, то тепер він не більше двадцяти хвилин і продовжує скорочуватися. Якщо так піде й далі — ми отримаємо нового чемпіона. А поки спортсмени ще не потрапити в зону дії наших камер, давайте ще раз подивимося на нашого оновленого Поводира-Дасті.

— Шеф! — почувся в рації голос Неда. — Здається нас наздоганяють.

— Хто?

— Не знаю. Чорний з білим, але я таких гонщиків не пам'ятаю. Летить низько.

— Як? Ми ж хвилин на десять відірвалися від останнього учасника!

— Він швидко наближається.

— Гр-р-р-р! Розвертаємося! Треба позбутися конкурентів до того, як нас побачать камери.

Поки близнюки ховалися у найближчому каньйоні, Громило заклав віраж, обходячи скелю. Невідомий літак дійсно йшов доволі швидко, не гірше за нього самого. Підлітаючи до нього ближче, Громило вилупився на незнайомця квадратними очима. Такий звук двигуна міг мати лише один літак... Цей селюк знову претендує на його звання! Але навіть нові деталі не змінять його суті.

* * *

РЛС показувала попереду Неда та Зеда, які намагалися сховатися у складках рель'єфу. Увімкнувши запис, я пролетів повз них, очікуючи на їхні подальші дії. І вони не забарилися себе проявити: вискочивши позаду, вони прилаштувалися з боків, в той час як Громило заходив згори. Після моєї сутички із мексиканцями такий цирк мене навіть не розсмішив. Я міг легко порвати будь-кого з них, у прямому сенсі. Натомість я чекав до останнього, розраховуючи отримати ще один компромат. У моєму нинішньому становищі будь-яка інформація буде на вагу золота. Нарешті ці комедіанти вишикувалися і почали притискати мене до землі.

— Що, кукурузник, не хочеш трохи покосити траву? — нахабно промовив Громило, впираючись колесом мені в кабіну. — То давай я тобі допоможу.

Не слухаючи його тупих реплік, я додав обертів, щоб не втратити швидкості й, випроставши руки над головою — вхопив того за шасі. Ох, як же він заверещав, особливо коли я загнав пазурі йому в колеса!

На жаль ця ідилія продовжувалася не довго. Посіпаки Громили швидко оговталися від мого перетворення й спробували збити мене зі свого шефа. Частково їм це вдалося: я відірвався від Громили, але прихопив із собою одну трубу із його шасі. Багажник у мене вже був зайнятий, тому сувенір довелося викинути.

Громило дурнем не був, тому несподівано швидко пішов у відрив. При цьому його двигун завивав якось надривно, з перебоями. Напевно в нього там стоїть система впорскування закисі азоту. Не знаю, як йому вдалося її поставити без відому техкомісії, але тепер наздогнати його було дуже важко, якщо взагалі можливо. Я навіть не знаю, скільки балонів у нього там стоїть. Може він здохне через хвилину, а може пертиме аж до самого фінішу... У мене ж зараз буде двобій із його вишкребками, у яких теж може стояти така система.

І вони мене не розчарували — обидва мали азот і, що вже зовсім неймовірно — кулемети! Їхні постріли були непомітні, але біль від пробитих отворів у крилі та на носі ясно показав, що це не робить їх менш смертельними. Добре, що хоча б кулі були звичайними, бо горіти мені зараз ясним полум'ям до самої землі — пального в крилах було ще достатньо, аби перетворити мене на метеорит. Хотів компромат і докази — отримуй. А тепер треба виживати, поки тебе не збили!

Свічкою пішовши вгору, я набрав висоту й уже там дістав із багажника гармату.

— Готовий. Можемо повертатися на трасу. — почувся на загальній частоті голос одного з двійнят.

— Може проконтролювати?

— І продути гонку?!

Напевно близнюки вирішили, що підбили мене, бо одразу ж втратили до мене інтерес і повернулися на маршрут. Як необачно...

Наздоганяючи їх я почув уже знайоме завивання двигунів. Нед, чи то був Зед — я не розбирався, навіть не зрозумів, що сталося, коли я звалився йому на голову. Звісно він спробував вирватися, але цим зробив усе тільки гірше. Своїми пазурами я зірвав йому усю обшивку від кабіни й до кінчика хвоста. Другий, почувши в ефірі зойк товариша, одразу ж усе зрозумів і заклав віраж, намагаючись узяти мене на мушку. У порівнянні з мексиканцями його спроби вдавати із себе винищувача виглядали жалюгідно, але я не став удруге повторювати ту саму помилку й, піддавши газу, знову взяв гармату в руки. Добре мати камеру в пальцях — одразу бачиш куди цілишся. Та навіть з такою перевагою влучити в забіяку не зміг — надто великою була відстань, і надто мала практика стрільби. Однак ефект від атаки був не гіршим. Гармата — не кулемет, тому трасери розривних снарядів та хмари їхніх осколків швидко вгамували придурка. Не очікуючи перетворитися з мисливця на жертву, вишкребок розвернувся й на повній швидкості, петляючи не гірше за зайця під прицілом, зник за горизонтом. На жаль, цей залп був останнім — патрони в гарматі закінчилися і я її скинув у якісь чагарники біля скель, щоб потім можна було знайти.