Турбогвинтовий

Уже збираючись продовжити свій шлях, я почув по радіо, як підбитий вишкребок передає якийсь шифрований сигнал. Я подумав, що він викликає в підмогу ще якихось найманців, інакше б сигнал був на відкритій частоті. Тепер у мене не було зброї, щоб захищатися, але я знав, у кого її можна дістати. Я прослідкував димний хвіст недобитка до якоїсь лісосмуги на схилі пагорба. Помітивши мене в небі, покидьок спробував заховатися там, але я не збирався давати йому навіть шансу на порятунок. Літати над деревами я не став — не хочу бути підбитим, а от побігати лісом було б непогано. Літаки по землі рухаються в основному на маневрових двигунах, які чути здалеку. Я ж вмів пересуватися пішки, хоч із хвостом це було не дуже зручно. Крім того, кулемет літака був умонтований у корпус, а значить цілитися в обмеженому просторі йому буде складно. Ось на це я й вирішив зробити ставку. Орієнтуючись на позначку РЛС, я без двигуна облетів хащу з іншого боку і, склавши крила, влетів між деревами. Відштовхуючись руками й ногами від стовбурів, я дострибав майже до самого літака і, перестрибнувши через нього — звалився йому на спину.

Він сіпався піді мною, намагаючись скинути, а я вчепився кігтями йому прямо в каркас, прориваючи обшивку там, де вона ще була. Я по собі знав, наскільки це боляче, тому не скупився на удари і ривки. Наче сокіл, що шматує свою здобич, я вминав літака в землю. Лісову тишу розірвали постріли кулемета. По спалахах я зрозумів, що вони стояли в нього в правому крилі. Але літак не міг повернути крило окремо від решти тіла. Два різких змахи кігтями, і літак остаточно перетворився на інваліда, позбувшись своїх останніх кінцівок.

— Допоможіть!!! — верещав недобиток.

— Давай гучніше, з коментарями, — я загнав кігті йому в загривок, збираючись виколупати ще й радіостанцію, щоб слухати розмови своїх ворогів. — Нехай усі почують від моєї жертви, що я потім з ними робитиму.

— Рятуйте!!!

Вирвавши радіостанцію з м'ясом, я перекинув полоненого на спину, щоб він нікуди не втік, і взявся прилаштовувати трофеї на себе. З радіостанцією я вправився без проблем, щоправда, викидати власну було шкода — у багажнику вона до фінішу не доживе. А от із кулеметом виникли проблеми: я міг стріляти лише з рук. Добре, що хоч вдалося вирізати обшивку крила у наближеній до пістолета формі, інакше я б узагалі не ризикнув за нього братися. Закинувши все своє добро в багажник, я швиденько покинув хащу й відправився наздоганяти Громилу.

Пристрій, який я спочатку сприймав звичайною рацією, насправді виявився багатофункціональним комунікатором, який зараз був налаштований на роботу іх шифратором.

— Нед! Нед, відгукнись! — чувся в ефірі переляканий голос утікача.

— Я тут. — прохрипів я у відповідь, імітуючи пораненого.

— Як ти там? Куди він подівся?

— Тут. Лежить. На мені.

— Фух, добре.

— Баратеї. Сідають.

— Потерпиш. — в голосі на іншому кінці чулися нотки роздратування.

Схоже Зед щось задумав. Добре, що в мене й досі увімкнутий запис — слідчому буде дуже цікаво послухати й подивитися все це. Вже почувся звук робочого двигуна, тому я поспішив відтягнув пораненого вбік, запхав йому якусь колоду в повітрозабірник, щоб не волав, а сам влігся в калюжу його мастила і прикинутися мертвим. Кулемет був у мене під рукою, а позиція дозволяла вести вогонь у будь-якому напрямку. Не минуло й хвилини, а другий близнюк вже пробирався лісом.

— Ну і хто з нас тепер програв? — Зед не поспішаючи підкотив до пораненого і навіть не помітив, як кулемет націлився йому в шассі.

— Ти! — не втримався я від пафосної фрази, і натиснув на спуск.

Коротка черга майже розірвана алюмінієвий диск колеса і Зед виявився прикутий до землі, а стрибок до нього й наступний удар в крило зі зброєю остаточно знешкодив ворога. Відірвавши йому пропеллер і вкоротивши другу стійку шассі, я також вийняв з нього комунікатор і, замінивши ним свій, поспішив покинути це негостинне місце.

Розгон униз по схилу, вирівнювання, набір висоти й форсаж...

Комунікатор показував, що ми з Громилом ідемо майже однаково. Звісно я був швидшим, але недостатньо, щоб обігнати його до фінішу. Єдиний шанс — підніматися й гнати по висоті, як я це зробив на першому відрізку. Але до воріт, після яких це можна буде зробити, летіти було ще довго, тому я взявся розбиратися із можливостями отриманого мною девайсу. Нед, як виявилося, дуже полюбляв класичну музику. Я ж її терпіти не міг — мене від неї постійно хилило в сон. Однак після нетривалих пошуків знайшлася й папка з класичними творами в рок-виконанні — саме те, чого мені зараз так не вистачало. Віраж, іще віраж, прохід на наднизькій висоті й проліт крізь щілину між скелями — небезпечний момент... В якийсь момент я просто розчинився в цьому ритмі, не думаючи ні про що, перетворивши політ в одну суцільну надскладну фігуру найвищого пілотажу, де немає місце помилкам. Тут немає розрахунків і попереднього планування, тут не залишилося місця сумнівам і думкам, тут панує лише інтуїція й інстинкт. І ніякі прилади не замінять тобі відчуття повітряного вихра, що пробігає від фюзеляжу по задній кромці крила до самого його кінчика, і зривається в простір, забираючи з собою частинку підйомної сили. Ніколи не думав, що буду такий радий відчути це навантаження на крилах, коли потік повітря намагається їх зламати, вивернути, вирвати зі своїх гнізд... Тільки на такій швидкості розумієш, що повітря не невагома субстанція, а доволі щільна й підступна речовина, яка жорстоко відплачує за будь-яку твою помилку. І водночас, при належному підході, вона буде для тебе опорою, міцнішою за камінь та сталь. Треба лише не втрачати того ритму, в якому ти танцюєш. Танцюєш? Так, це можна назвати хіба що танцем. Швидкість, потужність, плавні, але водночас круті повороти, адреналін, і все — це під соусом хорошої музики... Це приємніше, ніж потрапити в перші ряди на концерт улюбленої групи. Це веселіше за кинутого в тарілку сусідки таргана. Це страшніше за банджі-джампінг...

В якийсь момент я розумію, що вже кілька хвилин лечу по прямій, а фігурний відрізок маршруту залишився далеко позаду. Не знаю, що на мене найшло, але мені це сподобалося. Треба буде потім якось повторити, а зараз — угору!

Конфіскований комунікатор мав одну дуже важливу для мене функцію — він міг показувати розташування всіх інших учасників, окрім мене. Відстань між мною та Громилом складала трохи більше ста кілометрів. Якщо мені вдасться зловити попутній повітряний потік, як я це зробив над Мексикою, то мені вдасться наздогнати, а потім, перед самим фінішем — і обігнати його під час спуску.

Нарешті навігатор показав, що повітряні потоки підхопили мене й правильному напрямку і я помчав серед хмар. Ця небесна траса була нічим не гірша за попередню. Щоправда, тут не треба було обминати перешкоди, дозволяючи собі просто пролітати крізь них. Звісно, все було не так уже й гладко, як минулого разу. Турбулентність тут була така, що мені доводилося докладати зусиль тільки для того, щоб летіти рівно. Але й швидкість при цьому була значно більшою. І що вище я піднімався, то краще в мене це виходило. Максимальна висота, де мій двигун ще міг працювати в повну силу, склала трохи більше одинадцяти тисяч метрів. Відставання скоротилося менш ніж до п'ятдесяти кілометрів. Але фініш був уже зовсім близько. Щоб достатньо розігнатися, мені доведеться зірватися вниз десь кілометрів за двадцять до фінішу, а це буде десь... Зараз!

Опускаю ніс донизу й відчуваю, як крила починають вібрувати. Це — флатер у всій своїй красі. Втягую крила, наскільки це можливо, щоб послабити ефект, але продовжую зниження. Крізь розріджене повітря в кабіну пробивається звук, схожий на завивання сирени. У фільмах про Велику вітчизняну такий звук видавали німецькі літаки, коли в піке атакували наземні сили. Але там для цього ставилися спеціальні сирени, а в мене їхню роль відіграв обтічник компресора, що стирчить у мене на пузі. Довершують картину білі нитки конденсату, що зриваються з кінчиків крил та стабілізатора. Ось бортова РЛС уже побачила попереду Громилу й навіть підсвітила його. Цікаво, це Дотті мені так електроніку налаштувала, чи комп'ютер локатора сам перейшов у бойовий режим? Хоча, вектор і швидкість руху ворога знати завжди корисно. Десять кілометрів до цілі, відстань скорочується...

Тисяча метрів, і я починаю вирівнюватися. Від перевантаження меркне в очах, але розумію, що інакше розіб'юся. Сил на вирівнювання не вистачає і я мушу затягувати маневр.

— Зед, згинь звідси. — почувся незадоволений голос Громили з комунікатора. — Або будеш посміхатися в камеру з погнутим гвинтом.

— Посміхнись мені у приціл, баран. — буркнув я, не подумавши.

— Що?!!! — я помітив, як смикнулися його рулі, на мить збивши Громила з курсу.

А комунікатор, як виявилося, працював в обидва боки! Напевно мої слова і завивання гвинта були сприйняті як загроза, бо Громило одразу ж додав обертів, намагаючись якомога швидше дістатися до фінішу. Але усі його зусилля були марними. Добряче розігнавшись під час спуску, я вже не міг швидко вирівнятися, не обламавши собі крила. Я ледве встиг вирівнятися в якихось десяти метрах над землею і зі свистом пройшов під Громилом. Наші швидкості зараз не дуже відрізнялися, але отой момент його розгублення дав мені цілу секунду фори, щоб я майже на половину корпусу вирвався вперед. Так завжди буває: фінішна пряма, кінець дистанції, ти розслабляєшся, втрачаєш пильність і тут в тебе з-за спини вискакує твій суперник і обганяє тебе на останніх метрах! Тепер треба вижати з себе все, що тільки можна.

Вже пролітаючи над посадковою смугою я відчув, як луснула прокладка в паливному насосі й пальне бризнуло прямо на розпечену вихлопну систему. Вирвавшись з-під капоту полум'я вдарило мені в очі, вмить перетворивши мене на комету...

Глава 10

* * *

Дирижабль Колін висів над аеродромом уже добрих півгодини, очікуючи появи спортсменів. Нарешті диспетчери повідомили про появу на радарах першого з учасників. Як і очікувалося, ним виявився Громило, тому він зосередив усю свою увагу на ньому. Навівши всі свої камери на лідера, Колін помітив, що той виглядає дещо подертим. Не залишили осторонь цей факт і коментатори змагань, які в цей час спостерігали за всім через його камери

— А ось і лідер змагань — Неборіз Громило!

— Біл, зверни увагу на його шасі! Схоже цього разу йому не доведеться позувати перед камерами. І як він збирається сідати з такими пошкодженнями?

— Мене більше цікавить, де це він умудрився так себе побити, якщо із Мексики він вилітав абсолютно цілим.

— Ну що ж, скоро ми матимемо змогу особисто в нього це запитати... А це що таке?!

Зі хмар, прямо на Громилу пікірував якийсь винищувач, залишаючи за своїми крилами білі сліди конденсату. Із деяким запізненням до мікрофонів долетіло завивання двигуна незнайомця, який зараз дуже сильно нагадував пікіруючого бомбардувальника часів Другої світової війни.

— Якийсь невідомий літак стрімко наздоганяє Громила, і точно не з добрими намірами. Хоча... Та це ж Гавайський камікадзе! Ви тільки прислухайтеся до цього звуку!

— Так, Пилюк Дасті в повній мірі виправдовує всі свої прізвиська. Лише він може на такій швидкості продиратися до фінішу. Схоже він надто сильно розігнався! Він зараз розіб´ється!

— Ні, він устигає вирівнятися перед самою землею!

— Схоже поява фаворита дезорієнтувала нашого лідера. У Дастіна є реальні шанси перемогти. Але що це?! У нього під капотом почалася пожежа!

— Суперники йдуть пліч-о-пліч! Фінішна пряма! Фініш!

— Неймовірно! Вони порвали фінішну стрічку фактично водночас! Що скаже нам повторний кадр?

— Дастін — однозначно.

— Так! Він зробив неможливе!

— З відстаючих в переможці! Із забуття в безсмертя! Він навіки вписам своє ім΄я в спортивний літопис!

— Уперше гонки такого рівня виграє літак сільськогосподарської авіації.

Перемога Пилюка була несподіваною, наче грім з ясного неба. Зробивши різкий віраж над аеродромом, чемпіон із палаючим двигуном звалився прямо на стоянку біля пожежників. В його бік одразу ж ринув натовп репортерів та фанатів, яких на аеродромі виявилося несподівано багато. Спортсмен виглядав утомленим і задоволеним, але аж ніяк не щасливим. Репортери, які змогли до нього пробитися, так і не змогли добитися від захеканого і обгорілого літака жодного слова.

— Схоже наш чемпіон не дуже налаштований на спілкування із пресою.

— Цікаво, що на це скаже наш екс-чемпіон? Хвилинку, куди це він?

— Хм, мене зараз більше хвилює наш головний учасник. Зверни увагу на його ніс. Не помічаєш нічого дивного?

— Ти про сліди від вогню? Хилинку, та це ж...

* * *

— А-а-а-а-а!!! Ох ти ж... Ай-бл... Обережніше!

— Терпи! Ще трохи! — останні літри піни повністю покрили розпечений двигун і розлите під капотом пальне нарешті погасло. — Все! Механіки — він ваш!

— Так, пацієнт, відкрийте капот і терпіть. Зараз Вам стане краще. — промовив до мене якийсь білий із червоною смужкою на борту кар, тримаючи в руках шприц із замазкою.

Ось і закінчився мій квест у цьому світі. Я не очікував, що все це стане для мене чимось буденним: навколосвітні гонки, живі машини, реальні персонажі з мультфільму... І навіть закінчення цієї пригоди не принесло із собою радості, а лише полегшення від закінченого шляху. Я й сам не зрозумів, як і коли на мене нахлинула апатія. Я ж ніколи не задумувався над тим, що трапляється з героями фільмів та книжок після останньої перегорнутої сторінки, останнього кадру. Чи радів я за свою перемогу? Звісно, але чому ж так гидко на душі?

Я виконав усе, що запланував, і на цьому мій сценарій життя закінчився. Усе, на що я опирався до цього часу, обмежувалося канонічними подіями, які я зміг підглянути із трейлеру мультфільму. Може піти поспілкуватися зі своїми товаришами? Не із односельцями, які щосекунди були готові мене вбити за найменшої підозри, а з тими, хто не покинули мене в скрутну хвилину. Бульдог, Ель Чу, Крі-Крі, Ішані... Де вони зараз? Розпитавши про це лікаря, який порадив мені найближчі кілька годин не напружувати двигун, я відправився на стоянку, де я ночував вперше. По дорозі я наткнувся на Дотті із Чухом.

— Поздоровляємо з перемогою, Дасті. — тихенько буркнув Чух.

— Дякую. Без вас я б цього не домігся. Ви підняли мене з брухту. За це я вам щиро вдячний.

— То ти не ображаєшся на нас? — ой, тільки не треба так на мене дивитися такими очима, я ж не залізний!

— Ну як вам сказати... — я глянув на цих двох, підбираючи потрібні слова. — Наламали ви дров, але тут, певною мірою, винен і я. Якби не... Хвилинку, Капітан що — все ж втік?

— Не знаю. Він казав нам іншим рейсом, але ми не послухалися. Ми і так надто довго слухалися його порад, і подивися, куди це нас завело. Ми не хочемо бути таким як він.

— Он як... Тоді давайте забудемо всі свої гріхи, і почнемо все з чистого листа. Годиться?

— Годиться! — вигукнула Дотті, мало не вішаючись мені на вкритий опіками ніс.

— Згоден. — чух теж налетів на мене, залишивши на моєму носі плями мастила.