Турбогвинтовий

— Ну то давайте до сцени. Гуляйте, поки до нас репортери не дісталися.

Учасники все ще продовжували фінішувати, тому залишалося лише дочекатися останнього, а потім мала розпочатися офіційна частина — нагородження переможців, тому усі літаки зараз приводили себе до ладу. І хоча більше половини учасників так і не дійшли до фінішу, місця тут стало іще менше через величезний наплив репортерів та глядачів. Мене хотіли відправити у шпиталь до моменту початку церемонії, але механіки лише подивилися на замазку й махнули вилами — за час польоту він знову виріс і потрібних на складі можна було навіть не шукати — ця моя особливість вже була відома мало не усім механікам на світі. Натомість головний механік вхопив мене за хвіст і відправив на медичне обстеження. Я спробував-було відмазатися але одразу все зрозумів, коли побачив біля палати Рупера — він із кількома офіцерами поліції з цікавістю дивилися на мій подертий ніс та дірки в крилах. Спершу я чесно намагався відповідати на питання, але потім психанув і просто скинув усі свої записи в мережу: захочуть — подивляться. Тут же віддав їм відібраний у Неда, чи то був Зед, уже не пам΄ятаю, кулемет, і вказав місця розправи із усіма своїми нападниками. Про позичений комунікатор вирішив зайвий раз не згадувати. Мені залишалося лише витерти свій ніс ганчіркою від тієї гидоти, що на мене наліпили лікарі, і можна було відправлятися на церемонію, але на душі було тривожно.

Потім я потрапив у щільне кільце репортерів, відбитися від яких не було ніякої можливості. Якби не кремезні джипи з охорони, я б так і не дістався до сцени. Ошелешений таким натиском, я не одразу зрозумів, що мене вже виштовхнули на сцену і Рупер вручає мені кубок переможця. Друге й третє місця зайняли відповідно Бульдог та Чупакабра. Потім була промова експромтом, я відповідав на чиїсь питання, давав автографи... На щастя офіційна частина закінчилася і я нарешті опинився в кабінеті Рупера, де він запропонував мені договір на роботу в якості спеціаліста з повітряної безпеки і виплатив виграш на щойно оформлений рахунок. Підписавши всі потрібні папери, ми з Рупером обговорили всі деталі нашої співпраці.

— Ну, з цим ми закінчили. Мої контакти в тебе є. Ти поки підготуй якийсь план роботи, склади список усього необхідного. Раджу тобі зникнути на ці півроку з країни, щоб репортери не діставали, а вже потім будемо готуватися до наступних гонок. Усе, можеш бути... — раптом Рупер смикнувся, прислуховуючись до гарнітури на кабіні.

— Що таке?

— Тут на зв΄язку твій тренер — ніяк не може з тобою зв΄язатися. Зараз виведу на динаміки.

— Сьомий! Сьомий! — із рації пробивався голос Капітана. — Сьомий, біда!

— Що сталося? — не було схоже, що він жартує.

— Ішані зникла. І на радарах не відображається. Твоя РЛС зараз єдине, що може її відшукати.

Точно — ось що мене бентежило! Але до чого тут мої локатори? Чи це він, таким чином, хотів підставити мене перед поліцією за використання краденого обладнання? Усе може бути. Але щоб скористатися РЛС мені треба піднятися в повітря, а лікар сказав мені не напружувати двигун хоча б три-чотири години. Утім, увімкнувши комунікатор, я відшукав у списку учасників Ішані й перейшов на її відмітку — вона знаходилася в якихось ста милях від околиць Нью-Йорка. І не рухалася. Не слухаючи, що мені кажуть, я зірвався з місця й вискочив на злітну смугу. Енергійно махаючи крилами, я розігнався і прошмигнув над аеродромом на наднизькій висоті, аби не діставали диспетчери. Вийшовши за межі контрольованого повітряного простору, я спокійно набрав висоту і вийшов на прямий крус до цілі — все ж маховий режим польоту із нерухомим гвинтом доволі сильно вимотує.

Навігатор показував, що до Ішані залишилося менше п´яти миль, але я вже й так бачив, куди слід летіти. Важко не помітити сліди аварійної посадки вздовж усього поля. Різко загальмувавши, я спустився в кукурудзу прямо біля пораненої.

Ішані виглядала просто жахливо: відірвані обидва крила й стабілізатори, від шасі не залишилося й сліду, погнутий гвинт — неприємно, але не смертельно, а от маслянисті плями під двигуном — це серйозно. Двигун дівчини працював лише на чотири циліндри із шести, і з перебоями. Швидку викликати було безглуздо — вони не встигнуть дістатися, а моєї аптечки тут було замало. Звісно я залив у неї кілька літрів свого мастила з цілою купою присадок, але це була лише відстрочка.

Зважитися на перевезення Ішані було дуже важко. Я розумів, що інших варіантів немає, однак постало питання: як її транспортувати? Мотузки в мене вже не було, тому залишалося лише підхопити її своїм шассі й дуже обережно летіти, аби вона не випала. І хоча пазурі біля коліс допоможуть мені втримати дівчину, вони ж можуть її в дорозі й добити, якщо я щось зроблю не так. Попри очікування, дівчина виявилася навіть легшою за мої гантелі — усе ж вуглепластиковий корпус. Навіть злетіти вдалося майже без розбігу. Сам політ проходив десь на швидкості двохсот з хвостиком кілометрів на годину — більше з таким габаритним вантажем на пузі я б при всьому бажанні не розвинув. Звісно підйомної сили моїх крил на такій низькій швидкості для цього було замало, тому доводилося постійно підмахувати, щоб не зірватися вниз.

Ці п´ятнадцять хвилин, поки ми добиралися до аеродрому були, мабуть, найдовшими в моєму житті. Притискаючи до себе покручений корпус дівчини, я відчував кожен удар її оголеного серця, наче свого власного. З кожним моїм змахом я відчував, як чергова порція повітря повітря з-під моїх крил налітає на повітряний фільтр Ішані і її двигун пропускає такт. Потерпи, дорогенька, ще раз, і ще один раз, і ще... Як же все це боляче...

Але все закінчилося добре. На підльоті до аеродрому я завчасно попередив диспетчерів про ситуацію й на смузі нас уже чекали кілька карет швидкої допомоги з евакуатором. Обережно переклавши свою безцінну ношу на новий транспорт, я відправився разом із ними до шпиталю, відділення якого виявилося всього в десяти хвилинах їхди від аеродрому. Забувши, що я вже не людина, я не їхав, і не летів, а біг за ними! Добіг до самого шпиталю, де мене й зупинили на в΄їзді всередину. Слідом за мною приїхала й Дотті з Чухом, а потім і вся моя повітряна банда.

Чекати довелося довго, дуже довго. До самого вечора ми крутилися на стоянці, не знаходячи собі місця. До нас спробували підійти репортери, але Бульдог так на них визвірився, що вони поспішили зникнути з поля зору. Вирішивши, що так я нічого не дочекаюся, я метнувся назад на аеродром і попросив механіків знову зробити мені сліди пожежі. Кілька хвилин нависання над підпаленими шинами перетворили мене на справжнього шахтаря й у такому вигляді я знову вирушив до лікарні. Єдиною мене впізнала Дотті, але видавати мене не спішила. Так я проник всередину й вирушив на пошуки головного лікаря. А знайшов я його чисто випадково, наштовхнувшись на нього біля реєстратури.

— А це що таке? — визвірився на увес коридор. — Немає мені чого робити, тільки пацієнтів по палатах розводити!

— Пробачте, я шукаю...

— Мені ніколи, у мене й так зараз термінова операція...

— Стоп! Значить мені до Вас. Я її хлопець.

— Ох, ще тебе нам не вистачало. Давай за мною в кабінет. Лікування будеш оплачувати?

— Так. Скільки?

Спілкування йшло туго, лікар виявився доволі норовливим і дещо психованим, на мою думку — типовий доктор Хаус. Довелося начепити покерфейс і тупо чекати доки він заспокоїться від моїх останніх слів, після чого назвати йому мій номер рахунку для лікування. Увівши дані в систему, він ще довго зиркав на мене з того боку монітору, після чого одразу ж перейшов до справи.

— Значить це ти її привіз?

— Що з нею?!

— Окрім пошкоджень фюзеляжа і двигуна, які вона отримала ще ДО падіння, у неї є серйозні відхилення у компоновці. Я взагалі не розумію, як вона ще не розбилася...

— Коротше. — перервав я його.

— Замість рідних стабілізаторів їй поставили — ось ЦЕ! — він тицьнув на схему, мало не порвавши її. — І тепер замість нього я не можу поставити нічого! Ти розумієш? Ні-чо-го! За ці кілька років, що вона літала без стабілізатора, її крила деформувалися й тепер навіть установка рідного не дасть потрібного еффекту. Їй потрібна повна реконструкція.

— Мені нещодавно робили... — тільки розпочав я описувати свою історію, як лікар знову мене перебив.

— У тебе раніше був нормальний корпус! У тебе було звідки знімати мірки! А вона так літає вже дуже-дуже давно! А завдяки тим виродкам у нас навіть немає її справжньої техкарти, щоб провести реконструкцію!

Тільки тепер я почав розуміти причину проблем Ішані, коли в неї над океаном зупинився двигун. Адже тяга гвинта компенсувала відсутність нормального стабілізатора. Навіть не уявляю, як вона мала через це страждати...

— Скільки це коштуватиме? — я приготувався почути сумний вирок.

— Тут не у коштах справа. Одного стабілізатора їй тепер буде мало. А якщо ставити такий, як слід — з красою їй доведеться попрощатися. Можливо — назавжди. Я пропоную поставити їй іще один стабілізатор, але вже не спереду, а ззаду. Більше варіантів я не бачу.

Лікар накидав на схемі нові елементи. Виходило відверто жахливо: балка поверх фюзеляжу із додатковим кілем та стабілізатором не тільки псувала зовнішній вигляд, але й порушувала геометрію корпусу, обмежуючи маневреність під час злету й посадки. І тут мене перемкнуло. Я відібрав у доктора маркер і домалював усе те, що зміг пригадати.

Раніше я всерйоз цікаився авіацією, тому мені добре запам'яталися контури одного експериментального штурмовика-триплана Т-502. Тепер від середини крил назад і вгору тягнулися сильно витягнуті додаткові два кілі й переходили в горизонтальний стабілізатор над гвинтом. У результаті контури корпусу майже не змінилися, але загальний силует тепер нічим не гагадував колишній образ дівчини. Він і досі був витончений і аеродинамічний, але тепер у ньому проглядалася деяка хижість бойової машини.

— Цікаво-цікаво. А ти непогано малюєш. — лікар на мить задумався. — Здається я знаю, що можна зробити. Накидаєш ще кілька ескізів?

— Спробую. — я тільки тепер зрозумів, що мої навики малювання від мене нікуди не ділися, і я вільно орудую новими кінцівками як власними руками. — Є папір?

— Знайдеться. Арсі! — кар виглянув в коридор. — Тягни сюди наші старі схеми! Ти малюй, а я поки замовлю все необхідне. Можеш не спішити — твоїй дівчині вже нічого не загрожує.

Прикидаючи майбутній вигляд, я вимальовував не лише контури корпусу, але й візерунки на ньому. Я не художник, але зробити нормальний петриківський розпис умію ще зі школи. Поступово я захопився цим настільки, що почав підмальовувати різноманітні візерунки, аби компенсувати диспропорції корпусу. Я навіть не помітив, як лікар забрав кілька з них на зразки. У цих малюнках я забув про всі ті негаразди, з якими зіткнувся тут. Отямився тільки тоді, коли сонце почало сідати. Відклавши маркер, я згріб усі свої ескізи й відніс до операційної, де вже зібралася вся лікарня.

Потім було очікування, список усього необхідного для лікування та реабілітації від лікаря, оплата і знову очікування. Я стояв у коридорі, склавши крила, щоб нікому не заважати. Сидів, чекаючи на пробудження Ішані. Моя бригада поїхала на аеродром, залишивши номери своїх телефонів. Ось так, у спокої та від'їздами за черговою пляшкою пального до торгового автомату в холі, й проходило моє перебування в лікарні. На третій день Ішані перевезли у відділення інтенсивної терапії, де я зміг нарешті її побачити.

Медсестра пояснила мені, що пацієнтка ще не прийшла до тями й мене пускають до неї виключно для того, щоб я заспокоївся і не заважав роботі лікарів-механіків. Ну що сказати: чорний колір їй не личить. Зовсім. Я поклявся собі, що, коли її випишуть, я особисто візьмуся робити їй аерографію. Але слід відзначити, що, на мій погляд, вона тепер виглядала значно краще. Механіки постаралися на славу, фактично створивши їй нове тіло. Та й пропорції були витримані ідеально, що анітрохи не зіпсувало загальні обриси корпусу, а лише підкреслювали аеродинаміку дівчини. Дивився я, і не міг надивитися... Це вже потім мене розтормошили лікарі й сказали, що час відвідування закінчився й виштурхали в коридор.

Через півгодини в холі на мене налетіла вся наша ватага й стали розпитувати мене, як поживає наша красуня. Замість відповіді я лише підсунув їм кілька ескізів, що залишилися в мене.

— Аміго, ти не казав, що розбираєшся в механіці!

— Та що там розбиратися? — я нарешті відволікся від спогадів і помітив, як вони роздивлялися один з малюнків, на якому я намагався розкреслити механізм керування рухомими поверхнями нових кінцівок. — У мене просто хороша фантазія. Усе одно лікарі знають усе краще за мене, а я так — нахапався по верхах.

— Ой, а це що? — Крі-Крі витягнула листок із візерунками. — То ти ще й малювати вмієш?

— Я ж кажу — у мене хороша фантазія. — мене вже починало дратувати, що мені приписують різноманітні якості, яких у мене насправді немає. — Не видумуйте собі нічого зайвого: я звичайний студент із широким кругозором — від цього й усі мої і достоїнства, і проблеми.

Але поговорити нам не дала якась шумна компанія літаків індійської національності, що увірвалася в хол і повалила кудись у хірургічне відділення. І все було б не так погано, якби цей натовп не прихопив із собою нас. На власному досвіді знаючи, як важко буває в таких випадках вирватися із натовпу, я вирішив не опиратися а йти за течією, поступово зміщуючись до її краю. Вивалився я звідти саме в той момент, як до натовпу підійшла охорона. Я вже встиг примелькатися, тому на мене уваги не звернули, а от усіх інших виштовхали з приміщення на вулицю. І дуже вчасно, бо саме в цей час крізь них намагався пробитися тягач із замовленими лікарем матеріалами для нашої пацієнтки. Схоже Ішані не доведеться приміряти нові запчастини — їй усе робитимуть з нуля, та ще й наживо. Але довго стояти мені не дозволили. Головний лікар, постійно забуваю спитати його ім΄я, відправив мене на інший кінець лікарні, щоб мені нарешті замінили прокладку й заліпили дірки від куль. Там же мене й зловив Рупер.

— Ну як ти тут? Вже справний?

— Я — так. А от Ішані... У неї щойно знайшли сліди попереднього операційного втручання.

— Щось серйозне?

— Не те слово! Їй рідні стабілізатори замінили на макет! Ти можеш собі таке уявити? На неї чекає повна реконструкція корпусу.

— Угу. Ну що ж, тепер ви точно будете ідеальною парою. — Рупер зазирнув у свій блокнот і з хитрим поглядом повернувся до мене. — Тут номер двадцять два запитувала, чи не бажаєте ви поїхати на медовий місяць у Канаду? Пропонує вам зупинитися в її будинку на березі озера.

— Рошель? А вона тут до чого?

— Як же? Це ж ти влаштував їй сімейне життя! Ось тепер вона вирішила влаштувати ваше.

— Наше? — і тут до мене дійшло. — Хвилинку, але між нами нічого не було!

— А сам назвався її хлопцем! Та про ваші стосунки увесь аеродром гуде! І тільки ви самі собі не можете в цьому зізнатися.