Турбогвинтовий

— Стоп-стоп-стоп! Зізнатися в чому?! Ми ж майже незнайомі! Вона мене не...

— Не любить? А сам ти у це віриш? — Рупер упер у мене всій пронизливий погляд. -Послухайся моєї поради: хапай свою дівчину, забери її на край світу та розкажи їй усе — досить вже мучити бідну дівчину. Вона й так за своє життя настраждалася.

— А... Звідки ви дізналися, що вона...

— Ой, я тебе прошу! — Рупер подивився на мене, як на ідіота. — Гадаєш я просто так підняв цю тему? Та я ще із самого початку відбіркових турів стежив за кожним кроком усіх учасників. А з таким фінансуванням, як тут, дізнатися ваші маленькі секрети — раз плюнути. Я ще рік тому в органах працював, і вмію бачити всі машини наскрізь. Особливо таких як ти, Дастін. Чи може мені називати тебе справжнім іменем?

— Я... — він усе про мене знає! — Мені треба поговорити з Ішані.

— Нарешті. Зараз улаштую. — Рупер кілька хвилин щось бубнів по рації. — Усе, у тебе десять хвилин. Поспіши, поки не почали операцію.

Ну я й зірвався з місця так, що Рупера мало не здуло. Пролетівши через усю територію лікарні, я майже увірвався в палату, за що отримав по носі ключем від розгніваного головного механіка. До початку операції було ще достатньо часу, тому він попросив мене якось відволікти пацієнтку від очікування, бажано розмовою, поки вони все підготують. Ішані вже поклали на стапелі й техсестри під керівництвом головного механіка готували її до операції, обережно знімаюючи фарбу й пошкоджені частини корпусу. Судячи по блукаючому погляду, лобове скло їй уже зняли й навряд чи вона мене зараз бачить.

— Привіт. — я якомога гучніше покрутився перед нею, аби показати свою присутність.

— Гром... Дастін?! Це дійсно ти?

— Як бачиш. Не звертай уваги на макіяж — інакше мене б у лікарню не пропустили. — я спробував зітерти з носа нагар, але лише розмагав його по всій морді. — Як ти тут?

— Жити буду. А твоя участь у гонках?

— Я переміг.

— Он як... — здавалося з дівчини випустили все повітря. — До тебе вже підходили спонсори?

— Угу. Щойно підкотив Рупер із дуже вигідною пропозицією. Мені пропонують посаду спеціаліста з повітряної безпеки...

— Погоджуйся! — Ішані аж смикнулася, за що всі знову почали на мене шикати. — Тобі потрібне це місце! Тоді в тебе не буде проблем...

— Зараз моя головна проблема, це — ти! — спересердя гаркнув я, за що знову отримав по носі, цього разу — молотком. — Невже ти дійсно гадаєш, що після всього того, що ти для мене зробила, я просто так залишу тебе?!

— Крі-Крі проговорилася? — дівчина якось сумно посміхнулася. — Забудь про це. Я вже отримала свій шанс. І тепер хочу ним скористатися.

— Який шанс? Залишитися інвалідом, на все життя прикутою до землі, як той придурок із Гімалаїв? Як капітан Райлі?

— Капітан... — Ішані про щось міцно задумалася. — Зараз я тобі дещо розкажу, але поклянися мені, що не будеш робити дурниць.

Передчуваючи неприємну розмову, я мусив погодитися. Тоді дівчина попросила всіх присутніх на хвилину залишити нас наодинці. Головний механік ще щось бурчав, але я силоміць виштовхав його за двері, а коли спробував повернутися — тицьнув у нього пазуром. Тільки після цього він заспокоївся.

— Ну, що ти хочеш мені розказати?

— Це стосується капітана Райлі, — дівчина зам΄ялася, підбираючи слова, а я просто стояв поруч і вже й не знав, що думати. — Твій тренер не інвалід.

— Тобто?

— Це я попросила його інсценізувати мою аварію. Зрозумій — для мене це був єдиний шанс вирватися із...

— Золотої клітки... — продовжив я за неї, одразу вхопивши суть її плану. — Це він запропонував тобі такий план?

— Ні, то була моя ідея.

— Ага, значить це все ж таки був він...

— Ти знав?

— Здогадався, поки крутився на вході. Нед, Зед і Громило до тебе дістатися вже не могли, мексиканські головорізи чекали лише мене, над територією США контроль майже абсолютний, а наштовхнули на думку мене ваші посиденьки в барі.

— То ти шпигував за мною? — надто спокійним тоном поцікавилася дівчина.

— За Капітаном — він підсунув мені таку свиню, що я всерйоз подумував зробити з тим те, що він тепер зробив із тобою. Як я бачу — мені так і доведеться зробити. Тільки спочатку знайду цього виродка. Ну що ж. — я подумав, що гірше вже не буде, і вирішив послухатися поради Рупера, поки маю сміливість. — Відвертість за відвертість. Відкрию тобі одну свою таємницю. Я — не Дастін.

— Ой! То це серйозно?

— Що серйозно? — я був здивований такою реакцією дівчини. — Я ще чогось не знаю?

— Здається Капітан щось розказував про блискавку й одержимість... Хоча ні, про одержимість — то вже я сама придумала... Не пам'ятаю точно.

— І тебе не лякає те, що я такий — одержимий? — я з цікавістю подивився на Ішані, вже нічому не дивуючись. Схоже я тут єдиний, хто нічого не помічає й не знає.

— А тебе не лякає мій теперішній вигляд? — і знову ця сумна посмішка.

— Мені байдуже. — я підкотив ближче й обережно, аби не зачепити рани, підняв її підборіддя, щоб вона дивилася прямо на мене. — Не важливо який у тебе корпус — усе це наживне. Головне — будь собою.

— Дасті...

— Що?

— Не залишай мене.

— Не залишу. — я підійшов ще ближче і накрив її своїми крилами, таку маленьку й беззахисну.

І можна було б уже перейти до поцілунків, але відкладати операцію зараз небажано. Тому трохи погладивши розімлілу дівчину, я легенько торкнувся її носика своїм гвинтом, і махнув іншим, щоб заходили. На жаль, на час операції мене все ж змусили покинути приміщення, однак я міг спостерігати за процесом через вікно. Після нашої розмови минуло майже дві години. За цей час Ішані розібрали ледве не до гвинтика. І хоч я не дуже розбираюся в техніці, але навіть мені зрозуміло, що відремонтувати двигун на ходу дуже й дуже складно, якщо узагалі можливо. І навіть коли його функції взяла на себе лікарняна апаратура, тривога за дівчину нікуди не поділася. Дивитися на те, як із дівчини в прямому сенсі витягують серце — видовище не з приємних. А коли взялися рихтувати каркас... Я був готовий усіх там порвати! Добре, що поруч була вся наша банда, і мені не дали наробити дурниць. Виявилося, що вони тут теж сидять від самого початку операції: Крі-Крі простежила за Рупером, а вже потім покликала сюди решту. Вони ще щось мені говорили, але я їх не чув — в голові й досі чувся тихий стукіт двигуна Ішані. Як вона там? Чи допоможе їй операція? Знайшовши очима вікна операційної, я від΄їхав на місце для стоянки так, щоб знаходитися неподалік, і взявся чекати. Поруч улаштувалася Крі-Крі та Ель-Чу. Бульдог зайняв аж два місця, а всі інші розосередилися навколо лікарні. Ось так я сидів-сидів, і сам не помітив як заснув.

— Дасті! Прокидайся!

— Га? Що? — я підірвався й побачив перед собою знервовану Дотті.

Надворі стояла ніч. Світив місяць, однак народ навколо був дуже знервований. Десь неподалік чулося завивання сирен.

— Ішані викрали! — ошелешила мене Дотті новиною.

— Що?! Коли?

— Щойно, хвилин п΄ять тому. Громило та ще двоє літаків із вертольотом.

— Куди полетіли?

— А хто їх знає?

Ох, ну я і дурень! Завершив квест, а про наслідки не подумав, йолоп. Ну і що тепер робити? Може комунікатор Неда зможе її знайти? Хоча як він її знайде, якщо з неї майже усю електроніку вийняли? Що ще можна зробити? Ага, можна шукати не її, а викрадачів: якщо вони не встигли відлетіти достатньо далеко, то моя РЛС їх дістане.

Піднявшись у повітря, я вмикаю апаратуру й починаю літати колами, змінюючи діапазони пошуку. Нарешті я бачу кілька індикаторів на дальніх рубежах радару. Один із них належить вертольоту. Спробував передати їхні координати диспетчеру аеродрома, але в ефірі чулися лише перешкоди. Ну й що мені тепер робити? Тільки летіти слідом за ними, що я й зробив.

— Дасті, аміго, ти куди полетів? — Чупакабра прилаштувався поруч, а слідом за ним підтягнулися й решта гонщиків.

— Кілька відміток на північний захід звідси. — пояснив я ситуацію. — Один із них позначений як вертоліт, але це може бути обманка.

— А хіба є інші варіанти? — поцікавився Бульдог.

— Ні. Тому я й лечу за ними. Ви зі мною?

Дурницю спитав — усі були летіли зі мною. Тому ви вишикувалися клином і на низькій висоті рушили в напрямку відміток. Хвилин через сорок, коли ми їх майже наздогнали, вони різко пішли на зниження й зникли з екрану радара.

— Усім знизитися на мінімальну висоту й скинути швидкість. Залишайтеся кружляти тут. Я пролечу трохи далі вперед і огляну місцевість. Зберігайте радіомовчання. Бульдог за старшого.

— Прийнято.

Я став пробиратися до того місця, де востаннє на радарі бачив чужі сигнали. Усі свої системи довелося вимкнути, щоб нічим себе не видати, у тому числі й комунікатор Неда — на випадок, якщо у ньому є маячок.

Зараз ми летіли над одним великим полем, тому єдиним місцем, куди могли подітися викрадачі, була ферма біля автомагістралі. Не дуже наближаючись до неї, я облетів об΄єкт з усіх боків, розглядаючи його через бойову оптику. І хоча ставні на вікнах були закриті, але обманути тепловізор їм не вдалося — гараж та будинок були значно теплішими за решту будівель. Біля гаражу на вологій землі було добре видно сліди, наче туди щось тягнули. Ну й особливо підозрілим мені здалася купа соломи, насипана посеред двору. Причому видно, що сіно брали із брикетів у амбарі, ворота якого так і залишили відкритими. Ех, шкода, що в мене вже немає шокера. Зараз би виманив їх по одному, та й вирубив би. Ну й що тепер робити? Гадаю перш за все треба повернутися до своєї банди і переказати ім побачене — може разом ми придумаємо нормальний план.

Зробивши ще два кола й зазнявши все з різних ракурсів, я полетів назад. Посадивши народ прямо посеред поля, я описав їм ситуацію. За спільною згодою було вирішено відправити Рошель у найближче поселення за допомогою, а самі, стоячи навколо намальованої на землі карти, намагалися придумати план дій.

— Які в кого є думки?

— Дуже схоже на пастку. У тій копиці сіна хтось може ховатися. Або її навмисне виклали, щоб відволікти нашу увагу. — запропонував Бульдог.

— Скоріш за все. Але обійти те місце дуже важко.

— Можна спробувати зайти з іншого боку. — Крі-Крі показала на карті один із шляхів підходу. — Але в гараж можна потрапити лише із двору. До того ж він достатньо великий, щоб там теж засіли бандити.

— Якби я робив пастку, я б просто заклав усе вибухівкою. — Буркнув Ель Чу.

— Але вони все ще там. Якби я прилетів на годину пізніше, я б не побачив би слідів на землі... Хвилинку! — я ще раз передивився всі фотографії й сплюнув від злості. — Там не тільки літаки. Я спочатку не помітив, але там є ще й сліди автомобілів, не менше трьох. Ведуть і до будинку, і до гаражу.

— Слухайте, а може краще дочекатися поліції? — Рошель, як завжди, виступала за обережність.

— Ми й так це робимо. Якщо самі попхаємося в руки бандитів — тільки забезпечимо їх новими заручниками. Скоріш за все Громило саме на це й сподівається.

— То ми не підемо на допомогу Ішані?

— Не зараз. Бульдог, позичеш свою радіостанцію? — я без проблем помінявся з гонщиком радіостанціями, відійшов від нашої компанії, щоб перевірити апаратуру на наявність дучків, і лише потім розгорнув крила. — Я кружлятиму навколо будинку. Якщо щось буде потрібно — тричі прошипіть рацією на моїй частоті, і я повернуся. А якщо підніметься шум, то відгукуваттися буду лише на позивний: Гаррус.

— Що це за позивний такий?

— Потім поясню.

Змахнувши крилами, я піднявся над полем і знову полетів до ферми. Я не збирався втручатися в хід операції копів, якщо вона взагалі буде. Однак підстрахувати їх на випадок ускладнень було б непогано, та й не хочу я залишатися осторонь, коли моїй коханій (хоч я ще в цьому не зовсім упевнений) загрожує небезпека. А так буду служити їм повітряною розвідкою.

Нарізаючи кола над будинком, я став свідком того, як один з автомобілів завозив в гараж кілька каністр бензину та одну — гасу. Принаймні тепер я знаю, де можуть утримувати полонянку. Або ж це було зроблено для відволікання уваги. Звісно я не вважаю себе параноїком, але навіть своїх друзів я повністю посвячувати у свої плани не збирався. Тутешній світ нічим не нагадував казку Уолта Діснея. Тут було все: зрада, підлість, підстави, гроші та вся та мерзота, на яку я встиг надивитися ще до майдану. Першу я вже встиг відчути на собі й подумав, що вдруге наступати на ті самі граблі мені не варто, особливо в такий момент. Тому й позивний собі я вибрав не просто так: в першій грі серії Mass Effect є схожий епізод у лікарні, і роль одноіменного героя там була дуже схожою до моєї, як я її бачив. Сподіваюся мені не доведеться повторювати подвиг свого кумира. І добре, якби від цього залежало лише моє життя, а так ти переживаєш за когось, і від усієї твоєї рішучості залишається менше одного відсотка, що веде до помилок.

Не наю, скільки минуло часу з моменту мого вильоту, але я навіть з деяким полегшенням сприйняв появу на горизонті цілої колонни поліцейських автомобілів із вимкнутими фарами. Принаймні тепер у мене не буде часу на шкідливі думки. До цього моменту всі мої прилади працювали виключно в пасивному режимі. Тепер же переховуватися не було сенсу і я врубив усе, що мав.

Копи розділилися на чотири групи: дві підходили до ферми від автотраси і польової дороги, а інші їх мали їх прикривати з поля, контролюючи передній та задній двори. Таким чином, вони відсікали нападників з протилежних боків. Однак біда прийшла, звідки її не чекали: десь у зарослях один із копів зачепив розтяжку, і через мить усе поле освітила сигнальна ракета. А бандитам, здавалося, тільки того й потрібно було. Не встигли поліцейські отямитися, як їх закидали димовими гранатами, і з гаражу вирвалися дві вантажівки, що вискочили на дорогу й одразу ж роз'їхалися в протилежні сторони. Водночас звідти вилетів літак і спробував зникнути в низьких нічних хмарах, але проти мого радара його зусилля були даремні. Пошкодження двигуна в мене вже трохи загоїлися, герметик усе ще заміняв мені відсутню прокладку, тому я почав потроху нарощувати швидкість доки не переконався, що звожу наздогнати втікача.

— Сержант Мейн викликає Гарруса! — почувся на хвилі мого комунікатора незнайомий голос. — Потрібна допомога.

— Говорить Гаррус. Допомогти не можу. Переслідую втікача: летить точно на північ, висота п'ятсот, швидкість триста.

— Вас зрозумів Гаррус. Продовжуйте переслідування, але не намагайтеся затримати злочинця — він може бути озброєний. Через десять хвилин увімкніть свій ідентифікатор і чекайте на підкріплення.

— Вас зрозумів сержант. Кінець зв'язку.

Ось так усе просто. Ні, звісно на мене вже начепили ярлик 'міцного горішка' та вдруге кидатися на амбразуру мене не тягнуло — для цього існує поліція, яка от-от до мене приєднається. Наближатися не став — на радарі його і так прекрасно видно.

Ледве минуло п'ять відведених мені сержантом хвилин, я увімкнув свій ідентифікатор і приготувався до неприємностей — на випадок, якщо сержант виявиться липовим. Але ні — незабаром біля мене прилаштувалися два чорно-білих літаки з вимкнутими мигалками на крилах. Я ще й подумав, що в темряві нас буде важко розрізнити.