Турбогвинтовий

— Це ти Гаррус? — запитав один із них, але одразу ж був перебитий іншим.

— Та який він там Гаррус? Це ж Гавайський камікаадзе!

— Замовкни, телепень! Ох і послав же бог стажера... — зітхнув перший. — Що з підозрюваним?

— Вилетів із ферми під час затримання. Ідентифікатор за час польоту не вмикав, курс і висоти не міняв. Намагається уникати відкритого простору, летить у хмарах по компасу.

— Озброєний?

— Напевно, я не знаю.

— Я за тебе питаю — озброєний?

— Та ні, звідки?

— Ясно. Значить так: я йду знизу, стажер над хмарами, а ти, як найбільш зрячий — заходиш до нього ззаду. Зможеш зіграти копа?

— Так.

— Якщо він почне крутитися — одразу ж падай униз, а далі ним займемося вже ми. І щоб ніякої самодіяльності. Усе зрозумів?

— Так.

— Полетіли.

І ми розійшлися. Зорієнтувавшись по РЛС я наблизився до втікача, і щойно той мене помітив — вийшов на загальну частоту:

— Невідомий літак, говорить сержант Мейн — повітряна поліція. Скиньте швидкість до двохсот і знижуйтесь: плавно, і без дурниць.

— Сержант, кажеш? — з якимось дивним акцентом відповів підозрюваний, ніби посміхаючись, але вимогу виконав. — Як скажеш, сержант.

Супроводивши підозрюваного до поліцейських, я підлетів ближче і при світлі своїх фар зумів краще роздивитити втікача. Це був жовто-оранжевий смугастий літак схеми 'качка'. Від Ішані його відрізняли лише більші розміри, відсутність візерунків та прямий стабілізатор на носі, що різко виділявся на фоні його зализаних форм. Уже здогадуючись, хто це такий, я вирішив переконатися.

— Підозрюватий, назвіться! — спробував я продовжити роль поліцейського.

— Можеш не старатися, Камікадзе — я твій голос одразу впізнав.

— Хто ти такий? Відповідай! — терпець увірвався і я випустив кігті, від чого всі троє напружилися.

— Айчара Ганеш.

— Хм... — і котре з цих слів є прізвищем? — Для батька ти надто молодий.

— Брат. — буркнув він.

— Ще краще... Ну й навіщо ви це все влаштували?

— У суді почуєш.

— А так сказати, що — в падло? Усе одно тебе вже зловили... Так хлопці, я вам більше не потрібен?

— Ні, можеш повертатися. Там тебе твій сержант Мейн у лісі чекає — казав, щоб ти до нього підійшов.

— Як пройшла операція? Ішані знайшли?

— Не знаю — питай у свого начальства.

— Ясно. Бувайте здорові.

— І тобі не ламатися!

Розвернувшись, я полетів до своїх. Операція вже завершилася і я ще на підльоті бачив, як Ішані перевантажують із кузову в карету швидкої. До моменту моєї посадки й злочинців, і потерпілу вже відвезли, і на лісовій галявині, де поліція влаштувала тимчасовий штаб, залишилася лише моя команда та кілька офіцерів, серед яких особливо виділявся кремезний позашляховик зі значком на капоті.

— Значить це ти вів нашого втікача? — замість привітання хвикнув він, коли я до них під'їхав. — Знаєш, я не дуже вже й здивований.

— Чому це?

— Те відео, де ти розбираєшся з мексиканцями, уже стало хітом.

— Дивно, я думав до мене за це будуть претензії.

— Ніяких претензій: ти учасник міжнародних гонок, а значить — недоторканий. Тебе замовили, у тебе стріляли, ти захищався, а кадри все це підтверджують. Хлопче, та ти підняв на вуха три країни! Ти новини давно дивився? Можу собі тільки уявити, який скандал зараз вибухнув між їхніми дипломатами. Звісно я, як представник закону, не схвалюю протиправної поведінки, але за таке — поважаю. Скажи чесно — служив?

— Ну, не зовсім.

— Проїхали. І заховай уже свої шпичаки, або вліплю тобі штраф за відкрите носіння холодної зброї. — він кивнув на мої кінці крил, з яких і досі стирчали пазурі.

— Ой, вибачте.

— Так, із цим розібралися. На час розслідування раджу тобі не покидати межі штату й з'являтися на всі слухання справи. Давати коментарі, якось коментувати останні події, або навіть просто згадувати про них забороняю — це таємниця слідства. Також до нас щойно додзвонилося керівництво гонок і призначило вам усім своїх адвокатів. А з тобою персонально хоче поговорити якийсь Руперд... Тримай слухавку.

Описувати подальші події для мене доволі складно. Навіть нагінка від Рупера за моє самоуправство пройшла якось у фоні. Єдиним, що мене зараз хвилбювало — було здоров'я Ішані. Тільки тепер я зрозумів, наскільки сильно встиг прив'язатися до цієї дівчини. Тепер слова про одруження вже не сприймалися як жарт. І мене абсолютно не хвилювало, що вона старша за мене — фізично й психічно я її навіть випереджаю. Та й сприймалася вона мною вже не просто як персонаж мультфільму. За увесь час з моменту мого потрапляння сюди, я щось схоже відчував лише як до Крі-Крі, та й то — лише через її відсутність у кадрі. Тут же я зіткнувся зі справжньою особистістю, описати яку повністю не може ніякий канон. А всі інші... Я й досі не можу позбутися відчуття, що вони ведуть себе як боти, поведінка яких прописана у грі від початку й до кінця. І це дратувало. Раніше я над таким не замислювався, але ж от — приклад перед очима. Навіть сержант Мейн, з яким би я навряд чи зустрівся в каноні, лише підкреслює свій образ. Ні, я не кажу, що вони ведуть себе як ляльки, як іграшки, хоча така аналогія в моїй голові є найбільш близькою, але все ж... Ну не бувають люди настільки відмінними один від одного, як це видно тут, серед машин. Ось за такими роздумами я й відправився у вже знайому лікарню й майже дістався туди, коли сталося ЦЕ!

Перелітаючи якийсь пагорб, я відчув, як щось зачепилося мені за крило, а потім...

Тиша. Немає ні звуків, ні запахів, ні часу... Вишу посеред порожнечі, ні про що не думаючи.

— Ну привіт, мандрівник. — несподіваний голос вириває мене із забуття.

— Хто тут? — я нічого не бачив, нічого не відчував, ні про що не думав. — Де я?

— Байдуже. Тобі сподобався останній світ?

— Так, напевно...

— Хочеш залишитися, чи підеш далі?

— Я... Я не знаю. — я на мить розгубився, не знаючи, що відповісти. — А з ким я розмовляю?

— Ох, ну які ж ви всі передбачувані... Ну дізнаєшся ти одне з моїх імен, і що зміниться?

— Буду знати, як до тебе звертатися. — висунув я логічну пропозицію.

— Та називай мене, як хочеш. Святослав — годиться? А тепер відповідай на питання, не витрачай мій час даремно...

— Пробачте, але я не до кінця зрозумів питання: куди я піду?

— Далі, хіба не ясно?

— А конкретніше?

— Угх... У наступний світ. ТАК — конкретніше?!

— Хвилинку, то це ти... Ви...

— Ну я, я це все замутив. Але ж погодься — тобі сподобалося? Краще, а ніж бути мертвим?

— Не те слово. А чому я перед смертю бачив там жінку з дитиною? Хіба Ви...

— А ти хотів побачити скелет з косою? Забудь усе, що ти тоді бачив і відчував — вважай це галюцинацією. То ти так і не відповів на моє запитання: йдеш далі по світах, чи мені шукати когось іншого?

Іншого! У пам'яті одразу спливли останні хвилини мого буття людиною. І прострелені ноги хлопців, і поранений на носилках, і власну смерть... Мандрувати далі? Та нехай горить воно все синім полум'ям! Я вже й так отримав другий шанс: друге життя, молоде й здорове тіло, облетів навколо світу, пережив справжню пригоду й зустрів дівчину, заради якої все це мало сенс! Я своїм шансом скористався сповна, а от хлопці... Нехай же й у них з'явиться такий шанс.

— Отже, ні?

— Ні, шукайте когось іншого. Там, на майдані, таких кандидатів ще вдосталь.

— Хех, я так і знав! Хоч на цьому зміг заробити. — він там посперечався на моє рішення? — Звісно! Ти вже третій, на кому я зміг заробити. — та він ще й думки мої читає! — Вас там ще дев'яносто сім залишилося. Ну добре, а тепер головне питання: який всесвіт ти побажаєш своєму наступнику? Тільки добре подумай.

— Світ для потраплянця? — я надовго, наскільки це було доречно у моєму стані, задумався над вибором. — Може 'Зоряні війни'?

— Банально.

— Наруто?

— Ні-ні, там і так усіляких волоцюг вистачає — місця хіба що для другорядних персонажів залишилися.

— Гаррі Поттер?

— Аналогічно.

— Комікси або манга?

— Там дуже велика кількість варіацій, а мені потрібен стабільний світ.

— Відеоігри?

— Здурів?! Хочеш його в Тетрис закинути?!

— Ох як складно... Значить треба щось оригінальне, але загальновідоме? А як щодо інших мультиків? Хто зробив ці 'Літачки' — Піксар? От нехай наступний кандидат також потрапить у мультик. Тільки щоб той був по мотивам казки — там кінець завжди щасливий.

— Зараз подивлюся. Хм... Так... Угу... За мотивами казки 'Снігова королева'... Взагалі-то революція закінчиться раніше, ніж вийде мультик — тут уже треба набирати з АТО, а не з майдану... Ну добре, я замовлю за них слівце. Давай — остання спроба продовжити свій шлях. Ідеш зі мною?

— Ні, дякую, Ви й так зробили для мене достатньо. Нехай усе залишається так, як є.

— Ну, прощавай, майданівець ти наш!

— Наш? Хвилинку, то Ви теж...

— Бувай здоровий!

— А звідки це Ви їх набирати будете? Що за АТО?!

І більше я сказани не встиг, бо мене так перемкнуло, що я засвітився не гірше за різдвяну ялинку. Це вже потім, коли мене знімали рятувалиники — мені пояснили, що я в темряві налетів на ЛЕП. Добре, що спалах привернув увагу поліцейських, які зетіли слідом за мною, інакше б я так і залишився висіти на дротах. І це мені ще дуже пощастило, що розряд струму пройшов через крило та шасі. Летів би я хоч трохи вище — жахнувся б носом прямо в опору.

Коротше поклали мене в сусідню з Ішані палату (з подачі Рупера). Не те, щоб я був дуже хворий, так — задля моєї ж безпеки, аби більше ні в яку пригоду не вліз. Курси відновлювальної терапії ми проходили також разом. Уся наша ватага ще тиждень навідувала нас, після чого всі розлетілися по своїх країнах, залишивши нам свої контакти. Крі-Крі та Бульдог полетіли першими. Їхній неофіційний дует тепер був ласим шматочком для організаторів будь-яких виставок та змагань. Та й для політиків такий прояв дружби народів був дуже корисним. Тоді ж Ель-Чу з Рошель оголосили про свої заручини. Стягнувши зі свого нареченого маску веселуна й дивака, дівчина одразу ж показала всім брутального мексиканця, образ якого вмить запав у жіночі серця половини світу. Ну що тут сказати: вона вміє показати свій скарб, а сам він тепер мало не в рота їй заглядає. Мої односельці, команда 'Destiny', все ще час від часу провідують мене, тільки цього разу вже без Капітана. Не знаю, чому вони не відвернулися від мене після всього, що я їм наговорив, але я вже майже готовий розкаїтися за свою поведінку. Майже, але ще не до кінця... Капітан зник майже одразу після мого фінішу і більше ніде не з'являвся. Його речі з будинку також безслідно зникли а представники армії, що приїхали розбиратися з ним за крадене обладнання, знайшли лише величезний порожній підвал. Але найбільше мене вразив Громило, якого лише нещодавно перестали тягати по судах. Адвокати змогли його відмазати, але після такого скандалу про подальшу кар'єру йому можна було забути назавжди. Він заявився до мене в палату й... Ми з ним спочатку говорили, потім посварилися, побилися, нас розійняли й розвезли по різних палатах (роздертий хвіст у нього та зламаний гвинт у мене), потім ми знову перестрілися в коридорі, знову побилися й розійшлися, потім ігнорували один одного... Через три дні ми договорили те, що не встигли тоді, образилися один на одного й більше не бачилися. Не знаю як йому, а мені після цього стало якось легше на душі, ніби ти позбавився якоїсь загрози, що довгий час висіла над тобою. Скоріш за все він хотів добитися того ж самого — не бажав залишати ворога за спиною. А так ми хоч і залишилися ворогами, але з'ясували стосунки на місці, і причин для подальшого переслідування один одного вже ніби й немає.

Якщо чесно — я не знаю, що чекає на мене в майбутньому. Тієї меланхолії, що накотила перед моєю зустріччю із... Як же там його звали... Забув. З того моменту мене більше нічого не тривожило. Тільки зараз я зрозумів, що повернувся до норми, і більше не сприймаю цей світ вороже. До мене повернувся мій звичайний флегматично-оптимістичний настрій, з яким я жив усе своє людське життя, я відновив здоров'я свого нового тіла, а також закрутив серйозний роман із дівчиною із сусідньої палати. Якби я сам не розмальовував її, то нізащо б не впізнав у цій красуні колишню Ішані. Здавалося, що після того викрадення її, наче б то, підмінили — настільки разючими були зміни. О, мало не забув: те викрадення організували родичі Ішані вважаючи, що таким чином вони рятують її з лап того придурка-менеджера. Незадовго до цього Алан Голдстейн був оголошений у міжнародний розшук. Виявилося, що він привласнив майже всі отримані за кілька років кар'єри Ішані кошти. У сумі набралося близько двох мільйонів доларів, і зараз її адвокати займаються їхнім поверненням. І гроші неодмінно б повернулися до своєї власниці, якби її родичі не втнули цієї дурниці з викраденням. Добре, що ніхто окрім лікарні не висловив претензій, тому брати обійшлися лише величезним штрафом, який з'їв і без того невеликі прибутки від справи. Знайомитися із сім'єю я не спішив, відклавши це на потім, коли трохи затруться спогади про цей казус. А до того часу ми відпочивали й набиралися сил перед майбутнім сезоном. Кажучи 'ми', я маю на увазі нас обох. Незадовго до своєї виписки з лікарні Ішані отримала запрошення від організаторів якогось телешоу на роль ведучої, і тут виявилося, що в неї вже є контракт з організаторами авіараллі 'На крилах навколо світу'. А я, як якийсь недоумок, цілий тиждень перед цим тероризував Рупера, щоб він підшукав дівчині якусь спокійну роботу. Знайшов — називається! І знає ж скотина, що я тепер з обшивки вилізу, але не допущу ніяких аварій та нещасних випадків. Уже потім до мене дійшло, що все було давно узгоджено, а вони просто змовилися й розіграли переді мною спектакль!!! Підозрюю, що це Рошель із Чупакаброю так її навчили. Сподіваюся той тягач-санітар не дуже образився за роздертий на шматки в приступі люті причеп — я за все заплатив! Ось тоді я вперше і востаннє не знав, що мені робити далі: гніватися на неї, чи спустити їй це з рук? Ризикнув поставити на друге і...

Не прогадав!

Епілог

Дивлячись, як Ішані сідає на піщаний пляж, я вкотре дивувався тому, як вона зі своїми збільшеними габаритами вмудряється виглядати ще більш компактною, ніж раніше. Чи це я так виріс? Скоріш за все останнє — фарба з мене й досі злущується. Я вже тричі повністю перефарбовувався і тепер міг похизуватися золотими розводами на зеленому фоні — в тон до своєї дівчини. Тільки в неї ці візерунки були витонченими й гармонійними, а в мене нагадували якісь дешеві татуювання. Звісно вона скаржилася, що у такому вигляді їй соромно з'являтися зі мною в народі, але темпи мого росту поступово уповільнювалися і я сподівався, що місяців через три-чотири мені не більше доведеться стільки мучитися, аби просто вийти на роботу. Добре, що до початку сезону в мене ще є достатньо часу, аби щось придумати. Я саме набирав останні сторінки тексту в чергову інструкцію, коли мені під бік ткнувся такий знайомий, вкритий озерною вологою корпус.