Турбогвинтовий

Цього разу робота була не каторгою, а майже задоволенням. Завдяки підвішеним під крилами каністрам я брав навіть більше хімії, ніж Шаровань, викликаючи заздрість в останнього. Ось так, гасаючи над полями з повним навантаженням, я відпрацьовував розгін без перевантаження двигуна, прийоми економії пального та усе інше, що можна робити без активного маневрування. Експериментував — одним словом. Після робочого дня одразу йшли тренування із Чухом, де я починав крутитися, як білка в колесі. Він навіть дістав книжку 'Мистецтво у віражах', за якою ганяв мене над лісосмугами. А вночі біля річки він розставляв на землі ліхтарики і їхні промені, пробиваючись крізь туман, утворювали стовпи світла, між якими я мав пролетіти. Ми орієнтувалися на правила турніру, обираючи трасу, але Чух завжди ставив ліхтарі трохи ближче.

Дотті після мого перевтілення припинила тероризувати мене, і всерйоз зайнялася моєю модернізацією для змагань. Через кілька днів, коли мої метаморфози трохи призупинилися, вона запропонувала мені обрати нові кольори. Довго думати не довелося. Ідеї щодо мого нового забарвлення виникли в мене ще тоді, коли я помітив свою схожість із радянськими ІЛ-2 та ЯК-3. Дотті теж була здивована, коли знайшла спільні риси між мною та фотографіями радянських літаків, але питань не задавала. У результаті низ у мене тепер був блакитного кольору, а верх і боки — в зелений із сірими та жовтими плямами.

Повертаючись додому після чергового робочого дня, я збирався зайнятися прибиранням своєї конури — з новими крилами це вже було реально. Але мої плани зламалися, щойно я приземлився. Посеред подвір'я стояли ті, кого я менш за все очікував побачити разом — Дотті з капітаном Райлі. Дивно, я ж сам мав до нього заглянути...

— Доброго дня, Капітан! Як ся маєте? Не чекав вас тут побачити...

— Чому ти взявся за це? — одразу ж перейшов до діла Капітан.

— Не зрозумів?

— Чому ти так прагнеш узяти участь у цих гонках?

— Ти йому розказала? — буркнув я, дивлячись на Дотті. — Могла б і решту пояснити...

— Я хочу, щоб ти сам мені це сказав, Дастін, — перебив мене Капітан, підозріло примружившись. — Чи як тебе звати насправді?

— Що?!

Ось і накрилася моя легенда мідним тазом. Він ні разу не поговорив зі мною з моменту моєї появи тут, як це зробили усі інші мешканці села. І все ж якимось чином зміг вирахувати чужинця в тілі Дастіна. Радує лише, що це сталося із самого початку, і є надія, що це не дуже вплине на канон.

Дотті вкотре дивилася на мене квадратними очима, напевно в неї скоро виробиться імунітет на все, що пов'язано зі мною. А от капітан Райлі вів себе абсолютно спокійно, що наводило на неприємні роздуми...

— Бачу ти зрозумів, про що йде мова, — задоволено кивнув собі Капітан, і його погляд знову став колючим, як у нашого дільничного. — Я чекаю пояснень.

— Нічого пояснювати, — я знизав крилами, і взявся розказувати майже всю правду. — Був звичайним студентом, вчився. Потім упав на залізяку, і отямився вже тут. Здається в нас із Дастіном, були схожі поранення. Старе ім'я називати не буду — самі розумієте.

— Ти не відповів на моє питання.

— Про гонки? Тут усе дещо складніше... Чесно — я й сам не знаю. У Дастіна дійсно була серйозна причина. І в нього все б вийшло, якби не та блискавка. Мені ж потрібна якась мета, аби влитися в новий для мене світ. Я вважаю, що мене послали сюди закінчити те, що він розпочав — дуже вже обставини моєї смерті були дивними.

— Тебе вбили?

— Ну... — ось тут треба було зберігати спокій і не патякати зайвого. — Так.

— Ясно. Через годину чекаю тебе на північній смузі. Дотті знає, що треба робити.

І, не кажучи ні слова, Капітан поїхав геть. Хвилинку, у нього мав бути помічник, який би возив його! Здається трейлер фільму виявився не зовсім достовірним. І виникає питання: а чи можна довіряти всьому, що я там побачив? Загалом події збігаються, але ж деталі, деталі...

Я й не помітив, проводжаючи поглядом винищувача-ветерана, як Дотті під'їхала до мене збоку й притислася кабіною до крила.

— Дякую.

— За що? — не зрозумів я.

— Що одразу зізнався. Ми все розуміємо, і підтримуватимемо тебе, як і твого... Попередника.

— А як ви мене вирахували? Це все через мої метаморфози? — я повернув дзеркало, щоб бачити обличчя дівчини.

— Ні, Дасті завжди боявся висоти.

— Ясно, — здається я скоро почну говорити, як Капітан. — Слухай, а що Капітан казав робити тобі?

— Скоро дізнаєшся! — вигукнула Дотті й помчала до своєї майстерні.

* * *

Навішуючи залізяччя на крила цього літака, Дотті думала про вибрики долі. Те, що спочатку вона сприйняла як дарунок небес, тепер отримало зовсім інший зміст. Дасті не просто втратив пам'ять — його місце зайняв хтось інший. Дотті не вважала себе злопам'ятною, але зникнення Дастіна все село сприйняло з полегшенням.

Розбишака й кривдник, він усіх жителів тримав під шипастим колесом. Батько Дастіна добре знав свого сина, тому й відправив його до капітана Райлі сподіваючись, що той зробить з нього нормального літака. Але Капітан тоді вже був прикутий до землі, і в Кривій лопаті не знайшлося жодного літака, який би міг дати відсіч розбишаці. Після двох аварій із тими, хто наважився дати йому відсіч, майже всі літаки поступово покинули селище, і тут залишилися лише ті, кому летіти було нікуди: Капітан та Шаровань. Капітан після своєї невдачі з хлопцем остаточно замкнувся в собі й рідко покидав свій ангар. Шаровань же як був наркоманом, так ним і залишився. Для нього майже нічого не змінилося: краще раз чи двічі на тиждень бути битим, аніж постійно ховатися від усього села за своє захоплення хімією.

Останній рік взагалі був нестерпним. Вона навіть мусила підпилювати деталі, щоб Дастін відчував недомагання. Дотті одразу здогадалася, що він потрапив в аварію саме через несправність одного з таких вузлів. Все село зі співчуттям дивилося на неї, але допомогти їй вже нічим не могли — суд-тех-експерт одразу знайшов би навмисний брак. Однак доля зжалилася над бідною дівчиною і вже через кілька годин після падіння напівтруп почав подавати ознаки життя. Уявивши що буде, якщо Дасті виживе, вона була готова особисто добити його, тільки б цей кошмар не повторився. Але бурмотіння літака про батьків змусило її зачекати з цим і, як виявилося, вона зробила правильний вибір.

Звістка про амнезію викликала полегшення і навіть радість, а тому всі дуже швидко змовилися вести себе так, ніби Дасті все життя був їхнім найкращим другом. Спершу вони намагалися його перевиховати, але дуже швидко стало зрозуміло, що нова особистість літака не має нічого спільного з його попередником. Новий Дасті здавався їй абсолютно чужим, але з плином часу Дотті ловила себе на думці, що скоро вона сама повірить у те, що йому каже. Справжній Дастін ніколи б не дозволив себе бити, і ніколи б не став розказувати їй про свою сім'ю. Ось тоді вона й вирішила віддати йому посилку, через яку він цілий рік тероризував усе село. Страшно навіть подумати, що було б, якби він її отримав. Зміни, що стали відбуватися з тілом незнайомця, тільки укріпили рішучість дівчини потоваришувати з ним. Чух, не зважаючи на своє негативне ставлення до Дастіна, особисто продумав усю легенду його попереднього життя. Потім він признався, що давно мріяв про такий шанс, і йому навіть вигадувати нічого не довелося — все вже давно було придумано. А потім, в перший же день він прив'язався до новачка і радів кожному його успіху, наче власному. А ті гонки, що літак влаштував після появи Шарованя — взагалі дивилося усе село. І якщо раніше до Дастіна все ще ставилися насторожено, то після такої вистави увесь лід в його відносинах з оточуючими розтанув остаточно.

Капітан Райлі, хоч і був посвячений у таємницю, ні на мить не спускав погляду із новачка і дуже швидко дійшов висновку, що це не амнезія. Не довіряти словам вояки не було резону — Капітан не даремно так довго служив на флоті, і вмів зазирнути в душу оточуючих. Коли ж Дотті звернулася до нього з пропозицією допомогти Чуху із тренуваннями, він несподівано погодився і попросив відвести його до ангару незнайомця. Ну і останню крапку в цій історії поклала їхня коротка розмова, в якій незнайомець зізнався у всьому. Дотті, хоч і була готова до чогось подібного, і досі не могла повірити у почуте. Ведучи літака за собою в майстерню, вона зловила себе на тому, що ледве не підстрибує від щастя. Вона ніяк не могла зізнатися собі в тому, що постійно боялася повернення Дастіна і тепер її страхи остаточно розвіялися, а на душі було легко й приємно. Вона на радощах і Чуха розцілувала б, якби він їй зустрівся. Добре, що цього не сталося.

Провівши поглядом перевантаженого незнайомця, Дотті виїхала на задній двір майстерні, де на неї вже чекав Капітан.

— Ну?

— Все поставила, як ви й сказали. Слухайте, а може не варто так... — Дотті колупала землю колесом, не в змозі підібрати потрібні слова. — Він же у всьому зізнався?

— Якби я вірив усім підряд, мій арсенал уже давно б висів під крилами Дастіна. Поки я не пересвідчусь у його намірах — навіть наближатися до нього не стану.

— А я йому вірю! — несподівано навіть для себе вигукнула Дотті, й поспішно прикрила рот.

— Сподіваюсь, що він нас не розчарує. І, Дотті... — винищувач пильно подивився в очі дівчині.

— Що?

— Більше ніякої самодіяльності. Твої витівки ледве не підставили все село. А якби справа дійшла до суду? Звернулася б до мене — я усе влаштував би так, що ніхто, нічого й ніколи не дізнався...

— Ось тому й не звернулася. — відрізала Дотті й, різко розвернувшись, помчала на північну смугу.

— І правильно зробила. — з посмішкою буркнув собі під ніс винищувач, і поїхав слідом за нею.

* * *

Спочатку я мав показати Капітану все, на що здатен. Загалом це нагадувало мені тренування з Чухом, тільки тут я повторював кожну вправу по кілька разів, намагаючись викластися по повній. Можливо справа була в тім, що капітан Райлі просто виглядав солідно зі своїм пропелером у стилі дідівських вусів, і я старався показати себе у всій красі.

Гасаючи над полем, я кілька разів намагався крутити фігури вищого пілотажу, але й сам відчував, що виходить у мене погано. Зі швидкістю та висотою у мене проблем не виникло, однак Капітан наголосив, що високо мені підніматися не можна у будь-якому випадку — мій двигун на таке не розрахований. Тобто більше трьох тисяч мені підніматися не варто. А от із маневреністю та технікою виконання фігур у мене був повний шлак. Зі збільшенням ваги, я втратив ту маневреність, яку мав мій попередник. Дотті правильно сказала, що у мене в роду були штурмовики: сильні й міцні, вони були королями по вертикалі, але програвали винищувачам у маневреності. І якраз цим моїм недоліком Капітан і вирішив зайнятися.

Повітряний бій та вищий пілотаж — зовсім різні речі. Капітан дуже чітко пояснив мені це на простому прикладі із запису одного із етапів відбору учасників. Придивившись уважніше до манери виконання одних і тих же фігур різними літаками, я знайшов деякі відмінності між ними. І якщо одні виконували кожну фігуру чітко, іноді навіть різко, наче робот — в інших увесь політ був одним суцільним маневром. Звісно показники при цьому були не найкращі, але я навчатимусь саме такому стилю маневрування, оскільки це дозволить зменшити навантаження на мою конструкцію. Крім того повітряний бій ведеться у вільному просторі, де немає ніяких правил. Вищий пілотаж проводиться по чітко заданому маршруту і окрім потрібних для маневрування навиків кожен літак повинен вміти правильно обходити свого суперника — це один момент, який я повинен засвоїти. Правильна опора на повітря, використання гравітації, максимальна тяга... Наука польотів виявилася складнішою, ніж у симуляторі. Добре, що набуті в минулому житті знання дозволяли хоча б трохи розуміти усе почуте. І часу на це пішло дуже багато.

Щодня після роботи я летів до ангару Капітана. Його посадкова доріжка була значно коротшою за ту, що біля мого ангару, тому я мусив на власному досвіді освоювати техніку посадки на мінімальній швидкості. Одного разу я навіть махав крилами, щоб легше було сісти. Добре, що ніхто цього позорища не побачив. Кожне наше заняття розпочиналося із розминки, потім теорія, виконання вправ, розбір помилок, і знову виконання вправ з поправками. Решту свого часу до самої ночі я витрачав на самостійні заняття.

За кілька днів до відбіркового туру Капітан придумав мені тест, який покаже мою готовність до конкурсу. Він домовився зі своїм знайомим у сусідньому місті, аби я забрав у нього якусь посилку і повернувся назад за якомога менший час. І летіти я маю з повним навантаженням, як і під час кожного тренування. Більше мені ніяких вказівок не давали, а просто стусаном відправили в політ.

В чому перевага сільськогосподарської авіації? В хорошій навігації. Зараз ця перевага допомагала мені прокласти правильний маршрут, але через зустрічний вітер політ погрожував затягнутися. Вийшовши на прямий курс до своєї цілі, я поцікавився картою міста, аби потім не гаяти час у пошуках потрібного будинку. Добре, що я додумався це зробити ще в повітрі, бо потрібної адреси в довіднику не знайшлося. Містечко Західниця взагалі виявилося таким же селом, як і наше, але знаходилося біля залізничної колії, тому воно хоча б значилося на картах. Налякавши зграйку скутерів на в'їзді, я пролетів по центральній вулиці й по інерції докотився до самого вокзалу. Старий прибиральник на платформі не одразу зрозумів, що я в нього запитую, але напрямок вказав. Дана мені адреса виявилася місцевою назвою, а на карті позначалася абсолютно інакше. Довелося мені розвертатися і знову шурувати на край міста в пошуках адреси. Магазин Корбін та Берк я знайшов майже одразу, але потрібний мені автомобіль зараз знаходився на складі, котрий розташовувався... Правильно — в протилежному кінці міста. Знайшовши автомобіль, я дізнався, що пакет, який я мав забрати, зараз лежить у сейфі, а ключ від нього... Після свого третього рейсу між цими двома точками я вхопив цього пікапа за бампер і хутко потягнув до магазину. Хвилин через десять, коли я вже був готовий зірватися, мені віддали пакунок. Одразу ж виникла проблема: як його везти? Під крила вчепити не вийде — відірве, взяти в зуби гвинт не дасть, а тримати в колесах — я ж не злечу... Чи злечу?

Задум мій був простий і складний водночас: взяти пакунок колесом, і злетіти моїм курячим методом — підмахуючи крилами. Це дасть мені час розігнатися, а потім я сідатиму аналогічним способом. Тільки сідати доведеться на щось м'яке, щоб не пошкодити посилки.

Виїхавши за місто, я кілька разів на пробу підскочив, працюючи крилами. Ідея провалилася — махати навантаженими крилами було дуже важко. Але під час однієї з таких клоунад я додумався змінити підхід і проїхатися на одному колесі. Цього разу все пройшло прекрасно і я зміг не тільки злетіти, але й більш-менш м'яко сісти. Звісно в моєму світі такий трюк закінчився б аварією, але тут, де кожен живий механізм має певну гнучкість, це було реально.

По дорозі назад мені довелося двічі сідати, щоб перекинути посилку із одного колеса в інше. Залітаючи на доріжку біля ангару Капітана я молив усіх богів, щоб укластися в норматив. Але, судячи із виразу на обличчі винищувача — мені це не вдалося.