з повстанців мав тут або знайомих, або рідню, а дехто, може, й дівчину. Селяни
радісно запрошували вояків до своїх хат. Кожний хотів мати в себе гостей. Всі при-знавалися, що сподівались нас вітати у себе на свята.
До мене приступила старенька, 85-літня бабуся. Лице її пооране зморшками, нужден-не. По ньому котяться струмочками сльози радости.
— А де ж мій унук, пане командире? — спитала вона. Заспокоюю її, що внук її живий
і здоровий, а рівночасно висилаю по нього зв’язківця. Внедовзі приходить молодий, стрункий, мов смерека, обсмалений сонцем 17-літній юнак. Гримнув закаблуками і
проказав уживану в таких випадках формулу: “Голошусь на наказ!” Бабуся, побачивши
Тараса, приступила до нього. Вигукнувши: “О, сину!”, — почала обнімати внука, а
сльози ще рясніше покотилися по її старечому обличчі. Тарас дістав до 12-ої години відпустку.
Попри святочний настрій села, попри прикрашені хати вичулося тут приховане при-гнічення. Прибрані селяни сумовито зітхали.
— Щось недобре буде, — сказав до хор. Соколенка один господар. — Всюди ворожого
війська, як комашні. Ой, бережіться, панове! Мабуть, лагодиться на вас наступ.
Напевно, схочуть віддячитись за Сьвєрчевського.
150
151
до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його
величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і
матерів, про ув’язнених і засланих… Врешті висловлює надію, що Всевишній змило-сердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити
Його ім’я.
…Привітати вояків доводиться і мені. В своїй промові згадую всіх, з якими нам доводилося святкувати за попередніх років, особливо тих, які від нас відійшли. Закликаю вояків ще більше скріпити свої зусилля для виборення правди, до якої пря-муємо, щоб не були марними жертвами, які вже впали в цьому поході.
В міжчасі приглядався я обличчям бійців і командирів. На кожному з них відбивалось
зворушення і туга за чимось, чого не дасться повернути. Час до часу спалахували
погляди, а сильно стиснуті уста свідчили про завзяття.
Коли я скінчив говорити, неначе на команду, вирвалася з грудей коло 200 людей ра-дісна пісня: “Христос Воскрес…” Вона дедалі могутніла і неслася лісом на поля, а
звідти — до осель…
Вояцтво вже з апетитом споживало свячене, як на місце постою відділу почали на-пливати з довколишніх сіл люди — чоловіки, жінки, дівчата. Їх привів сюди наш
спів. Прийшли нас відвідати, побути з нами разом і поділитися враженнями. Дехто
мав тут синів, братів або знайомих. Також повідомили нас, що звук наших пісень
долинув і до квартируючого за чотири км від нас відділу ВП, вояки якого, всі до
одного, повиходили з своїх становищ на досить високий горб і прислухались до наших воскресних пісень.
Гостей приміщено поміж повстанцями біля столів. Здавалося, що одна велика родина
засіла до великоднього стола. Інтенданти крутнулись поза корчами, і за кілька хвилин на столах знову появилося всяке їстивне добро. Дозволяю почастувати горівкою
також гостей, але вже без участи вояків. Святочний настрій почав підноситись. Прийшла черга і на пор. Зоряна — виховника відділу. Він звернувся до присутніх з глибоко патріотичною промовою, під час якої жінки схлипували, а дядьки сіпали вуса.
— Плювати нам на них, — сказав рішуче хор. Соколенко і почав гладити свою плекану
Пор. Зорян підготовив на це свято виставу, в якій взяли участь повстанці нашого
борідку. — Як схочуть з нами дуже воювати, то не відмовимо їхньому бажанню. І так
відділу. Вже все було готове, “артисти” гримувались, як на поляну вийшли повстан-уже чоловік задовго засидівся на місці.
ці — з скрипкою, гармонією, клярнетом і корнетом. Ця “оркестра” заграла мелодію, Жінки тихо заплакали.
а дівчата під її супровід почали співати.
…Ніч однак пройшла спокійно. Вже ранком, о 6 год. були ми в лісі між селами
Воля Володзька — Поруби. Довкруги, в польських селах дзвонили дзвони. Тільки в
наших, зрабованих церквах було тихо і сумно. Населення і до церкви боялось іти, щоб по дорозі не зустрінутись з ВП, яке кожного забирало на команду. Там при-держаних легітимували, випитували, а при цьому не обходилось без всякого роду
знущань.
І цього дня погода себе показала. Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегідь приготованих столів.
Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм
посвятив нашу повстанську
паску. Після цього весь
відділ засів за столи до
спільного свяченого. До—
зволяю видати на кожен рій
по пляшці горілки.
Святочну тишину, яка зви—
чайно запановує в таких
хвилинах, перериває привіт
отця декана: “Хри
стос Во—
скрес!” Він звер—
тається з промово
ю
Святкування Великодня —
повстанці разом з цивільним на—
селенням. Карпати.
Повстанський Великдень. Ко—
ломийщина, 1949 р.
Великдень 1946 р., Самбір—
щина (Львівська обл.).
152
153
Жінки з дівчатами скоренько щезли, наче їх тут і не було. За ними, не виявляючи
ані крихітки зденервування, помаленьку пошкандибали господарі, клянучи всторону
ВП. Мовляв, “гади навіть свята хлопцям не дадуть спокійно пересвяткувати”. Декілька дядьків, які пам’ятали ще часи “небіжки Австрії” і за неї воювали, під впливом
святочного настрою залишилися разом з повстанцями.
— Будемо разом воювати, — говорили вони рішуче, — може, здобудемо якогось “ґвера”.
Тим часом висилаю на підкріплення застави хор. Залізняка з двома роями, а музикантам
і решті повстанців наказую грати і співати на повний голос нашу улюблену пісню: Іди від мене ти, моя кохана,
Зійди з очей, мене не забувай!
Я — син лісів, а серце — партизана,
На мене жде з побідою весь край.
За кожним рядком пісня набирала більшого розмаху. Голоси відбивалися луною в лісі, що завмирала десь у далині. В захопленні співом забувалося, що ворог десь близько, що кожної секунди може впасти постріл і не один з тих, які зараз вливають свою душу
в слова пісні, може скінчити життя. Ще не докінчили ми співати останнього рядка, як
на краю лісу заклекотів наш кулемет. Пісня ввірвалася, наче на команду.
— Ого, замість дзвонів грають кулемети! — вигукнув кулеметник Слива.
Вояцтво преспокійно чекало наказів. Заряджую поготівлю 1-ої і 2-ої чоти, передаю
над ними команду к-рові Лагідному, а сам беру 4-ий рій 3-ої чоти і з ним, розсипаним
у розстрільну, біжу на допомогу нашій заставі. Вже на бігу кричу назад, щоб у таборі
співали далі — і за кілька секунд нас уже супроводить нова пісня.
А на краю лісу вже заходились від реготу наші кулемети, їм у відповідь гуркотіло
кілька польських. Прискорюємо біг і незабаром зупиняємося вже біля нашої застави.
К-р Залізняк зголошує, що ворог панічно втікає, залишивши на полі бою трьох убитих.
Кількох ранених він встиг забрати з собою. З нашої сторони поранено в груди бул.
В цей момент приступив до мене, низько кланяючись, господар із с. Жогатина, де
Ворона. Виною в цьому його велика необережність. Він, сам-один, вибіг на чисте поле, кватирувало ВП, і попросив мене набік. Тут, неспокійно оглядаючись на всі боки, бажаючи зловити ворожого вояка живим, але збоку дістав кулю.
він почав говорити, що йому вдалося непомітно вирватися з села і проскочити по-Тим часом вояки почали нетерпеливитись.
між ворожими стійками до нас. І він теж оповів, що всі поляки повиходили на горб
Вар’ятку і слухають, як ми співаємо. Дуже це їх дратує, і вони говорять, що треба
Рій охорони командира ‘Дов—
“банде розпендзіць”.
буша’ (перший зліва); друга злі—
— Тому вам кажу, щоби ви добре позирали, —
ва — санітарка рою, інші невідомі.
кінчив господар, — а як буде до вас гаде
Світлину зроблено 31 серпня
лізти, то добре їм шкрабніть. Їх багато
1944 р. під час відзначення Свята
нема — щось коло 350.
Зброї на хуторі Ясенів біля с. Яблу—
Я подякував господареві за новину і запев—
нів Турківського р-ну Львівської
нив його, що на “гостей” ми чекаємо, нехай
обл.
приходять. Раджу йому, щоб відійшов звідси,
доки його ніхто не запримітив, щоби пізні—
ше не мав яких неприємностей від поляків.
Незабаром за дядьком тільки в корчах за—
шуміло…
По полудні, о 3-ій годині від виставленої на
краю лісу від с. Ясенева застави прибіг зо—
рець з повідомленням, що ворог у силі одної
“компанії”, яка нараховує коло 100 вояків,
зійшов у присілок Нетребку і досить обе—
режно посувається в нашому напрямі. Цього
ми, звичайно, ждали. Насамперед доводиться
перепросити наших гостей і запропонувати їм
відійти з табору, щоб їм “чого злого не ста—
лося”. Радимо їм відходити на другий край
лісу, а звідти розійтися по своїх
хатах, бо може бути бій.
Великодній обід у карпат—
ському лісі. Ймовірно 1950 р. Гу—
цульщина.
Великоднє вітання.
154
155
— Друже командир, атакуймо! Дивіться, як звивають копитами! — намовляли вони мене.
— Скоро закінчить життя, — сказав мені тихо.
Оглянувши передпілля, яке було вже чисте, як долоня, я заперечив, бо ми могли б
…В таборі до бул. Ворона прийшов, дуже засмучений, його рідний брат і припав
мати непотрібні жертви. Бійці рад-не-рад мусіли зі мною погодитися.
до нього…
Постріли вже цілковито втихли. ВП було далеко. То тут, то там показались групки
День клонився до сну. Вже темніло…»
польських вояків. Вони вертали, немов баби з празника, на місце свого постою.
А з нашого табору доносилась уже нова пісня. Її затягнули, мабуть, з нудьги, очікуючи дальших наказів.
“Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є”. Гармонія і корнет вторували зовсім
Командири відділів за жодних обставин не мали права забувати
непогано.
про безпеку відділу та збереження його боєздатності. У святкові
Я підійшов до пораненого, якому санітари давали укол і перев’язали рану. Бул. Во-дні повстанці виставляли посилену охорону довкола місця постою, рон був блідий як стіна, але не стогнав і не нарікав. Побачивши мене, він усміх-старалися додержуватись конспірації. Обмежувалося вживання
