Предыдущая глава |
↓ Содержание ↓
↑ Свернуть ↑
| Следующая глава |
Я не бачу, що діється за моєю спиною, і бачити не хочу. Чую лише, що позаду хтось канючить поцілунок, наче милостиню, а хтось істерично ридає.
Я йду вздовж цегляної стіни, потім вздовж будинку, на вигляд абсолютно нежилого, з чорними сліпими вікнами, з обшарпаними стінами, з глибокою діркою підворітні та мізерною жовтою лампою, що гойдається під вітром. Крижаний вітер пахне так чарівно, що я перестаю вірити в пекло. Дуже холодно, і дедалі холоднішає.
Я проходжу повз скляний павільйон автобусної зупинки. На залізній дірчастій лавці сидить самотня дівчина з розфарбованим обличчям. Вона вдягнена в пухнасту курточку, міні-юбку і панчохи-сіточки, наче хмарного дня влітку. Дівчина сидить нерухомо, як манекен у модній крамниці.
Я підходжу ближче. На її широко розплющених очах льодяні лінзи. Я торкаюсь її щоки обличчя тверде, як крига. Дівчина блаженно всміхається безживною усмішкою манекена. Підношу пальці до очей на них слід ніжно-рожевих рум"ян.
Я раптом розумію, що чую гурчання мотора. Вулицею повільно повзе велика обшарпана вантажівка з брезентовим верхом на кузові. На дверцятах білою фарбою недбало намальовано знайому восьмикутну зірку з двох квадратів. Вантажівка зупиняється біля павільйончика з мертвою дівчиною. З кабіни, не звертаючи на мене уваги, вистрибує мужик у короткій смушковій шубі й шапці, з довгими руками, приземкуватий, незграбний. Теліпаючи руками за коліна, мов велика мавпа, підходить до дівчини, смикає спокійно і грубо. Потім обертається і махає рукою комусь у вантажівці.
З іншого боку підходить ще один мужик. Він діловито обминає машину і з брязкотом опускає задній борт кузова. Потім прямує до свого напарника неквапною, з якимсь прискоком, ходою. На секунду повертається обличчям до мене. У світлі фар і ліхтаря чудово видно обличчя в цього типа немов викривлене у «Фотошопі», всю морду скорчило вбік і затягнуло в ніс і вилицю. Цей кривий величезний ніс, що зрісся зі щокою, яскраво-рожевий, блискучий, подзьобує повітря в русі, як у індика.
Вони вдвох піднімають труп за плечі й ноги і несуть. Жбурляють в кузов; її задубіле тіло падає з дерев"яним грюком. Піднімають борт, опускають, щось там відкидають може, ногу дівчини і знов піднімають. Не поспішаючи, розташовуються в кабіні і вантажівка повзе далі.
Усе так просто. І до мене нікому немає діла.
Я поволі починаю багато що розуміти. Я вдаюся в безнадійну тугу, від якої хочеться метатися й гризти пальці але це абсолютно марні дії. Я сповнений дикої самотності й відрази до себе.
І це настільки неймовірно, що не укладається в голові я більше не хочу бачити її. Я відчуваю себе так, як ті, нафарбовані, що імітують дитяче повнокров"я рум"янами, що ждуть і жадають поцілунку від таких, як вона, щоб звідати небезпечний кейф, вкрасти шматочок Вічності або, в найгіршому разі, померти.
Ця таємнича жорстока ніжність просто наркотик. Він викликає жагу, звикання, розпад і загибель і мені страшно, мені огидно, я вже наркоман чи ще ні?
Я не хочу бути від чогось залежним хай то буде горілка, героїн, телевізор або навіть вона. Я волів би вважати, що це кохання, але це голка, це доріжка білого порошку, це пляшка, кинута у під"їзді.
Я дивлюсь на місяць і місяць дивиться на мене.
Темний час доби
Я плетуся вулицею навмання.
Місто пусте. Двічі довгі срібні лімузини безшелесно пролітають мимо. Довго не зустрічається ніхто.
Звертаю за ріг. На обочині дороги сидить дівчинка років десь п"ятнадцяти; вона обіймає тонкими пальцями коліна, обтягнуті джинсовою тканиною, безформний пуховик завеликий для тендітної фігурки.
Дівчинка дивиться вздовж вулиці, в електричну імлу, змішану в тремтливе желе з нічним мороком. Я бачу в профіль її гостреньке личко, бліде, з синцями під очима, воно виражає біль чекання й холоду. Світле волосся зібране на потилиці в пучок пучок стирчить з-під плетеної шапочки.
Я підходжу. Вона здивовано дивиться на мене. Очі величезні, сині.
Чекаєш на одного з них, питаю я.
Еге ж, киває вона. Закурити є?
Не палю, кажу я з жалем. Змерзла?
Прийде і зігріє, усміхається вона. Передні зуби ще загострені знизу дрібненькою пилочкою, як у школярки.
Чому тут, питаю я.
А де, всміхається вона. Все зачинено, крім закладів для чумних. Не додому ж його вести. Родичі вб"ють.
Його вб"ють?
Мене. Але його теж є кому вбити. Упокоїти, тобто. Мати зателефонує до контори мисливців воно мені треба? Він мене кохає.
А чому ти жива, якщо кохає, питаю я.
Вона втомлено знизує плечима.
У нього теж багато всього... Кодекс, Старші, Поклик... Так і поневіряємось. Дивись.
Гордо підтягує догори рукав пуховика, потім рукав тоненького пуловера. Рука до ліктя у шрамах старих, свіжих і ледь загоєних. Дівчинка лиже кровоточиву ранку.
Поцілунки, питаю я.
Ага, киває вона радісно. Він поцілує і потім ходиш, як по хмаринці. Не треба їсти, не треба пити, відчуваєш себе такою легкою-легкою... Родичі прискіпуються, училки в школі усім листівки роздають, весь час теревенять по ящику... Ця передача, «Віра проти Смерті», щовечора о восьмій, знаєш? Мої кожний випуск дивляться. Якщо вже дуже щасливою виглядаєш, задирають рукава, під комір заглядають або намагаються нагодувати. А жрачка такою мерзенною здається... Нічого, скоро помру їм на зло ото ми з моїм зайчиком порегочемо тоді!
Пекло, кажу я. Так?
Кинь, сміється дівчинка. В неї чудовий сміх. Я майже заздрю йому. Невже ти не знаєш, каже дівчинка, що на початку часів Творець створив світ-абсолют і людей за власним образом і подобою. Взагалі-то Він волів, щоб у цьому світі панувало вічне добро. Але в людей була свобода волі, а за образом і подобою означає, як сам Творець, вони містили в собі Все. Взагалі Все, розумієш?
І зло, питаю я.
Кинь, каже вона. Тоді це злом не називалось. Та й не було злом, взагалі-то. Просто такий спосіб буття. Альтернативний. Адже у людей завжди був потяг до творчості... Пристрасть до самопізнання там... І деякі з них почали всілякі ризиковані експерименти...
І Бог вигнав їх із раю, питаю я. Усміхаюсь.
Нічого Він не вигнав, каже вона сердито. От завжди ми мислимо своїми критеріями. Якби самі вигнали тих, хто не догодив, то й Богу ладні приписати нашу дурну дріб"язковість. Ні фіґа подібного. Йому просто здалося, що таким... екстремістам в раю нецікаво. Або вони не можуть там удосконалюватись... і тоді Він створив для них інший світ.
Поганіший, уточнюю я.
Та ні, каже вона досадливо. Просто в цьому новому світі було більше місця для руйнування. І для... такого всілякого. На межі гріха. Хоча тоді про таке поняття ніхто й не чув.
І що?
І там теж знайшлися такі, яким закортіло солоненького. А Творець створив для них ще один світ... ще нижчий. На їх смак. І деякі й там умудрилися не ужитись. .. а Він і для них...
І багато вийшло світів, киваю я.
Дівчинка змахує скаліченою рукою, підтягує рукав на місце. Її злегка морозить.
До фіґа, каже вона. Східцями. І що далі від раю, то екстремальніше. Його наставники вважають, що душа, чим замороченіша на розпаді, тим важча і це діло тягне її донизу. А якщо протягом життя вона набирає ще бажання знищувати то ще далі вниз. А якщо навпаки їй набридає зло й хочеться створення то вгору. І так вгору до раю або вниз до пекла... от і вся система.
І до чого ти ведеш, питаю я.
Та ні до чого особливо, зітхає дівчинка. Просто багато хто вважає, що наш світ це передостання сходинка.
Я чув таке про свій, кажу я.
Ну, не знаю, каже дівчинка. Дихає на свої руки, скляні від холоду. І я дихаю на її прозорі пальці. Я злюсь на того, іншого, якого вона зве зайчиком. Де він блукає?
Я чую кроки багатьох людей, занадто гучні в крижаній тиші. І розумію, кого побачу, коли обернусь
Потім
Пацючка, волає розмальована дівиця. Я тобі казала, щоб ти тут не вешталась! Вони через тебе сюди взагалі не ходять, суко!
Дивись, чумний з нею, каже дебелий хлопець, вимазаний рум"янами. Я його зараз урою. Це через нього. Це він. Через нього ця сука не боїться тут стовбичити.
Дівчинка з хрипким вигуком хапає з землі уламок цеглини. Я встигаю взріти блиск леза в штучному світлі відпихаю дівчинку назад, б"ю навідліг, чую, як ніж рве куртку, мені жарко, я відштовхую від себе чиюсь руку, я натикаюсь кулаком на чиєсь обличчя, я чекаю удару в спину, я відчуваю гарячу лють, я не бачу дівчинку і мені страшно за неї.
Я ненавиджу бійки.
Він, вийшовши з тіні поряд зі мною, обдавши мене запахом м"яти й ладану, вивертає руку з ножем. Я чую лемент, хрускіт і стогін. Розмальована дівиця тягне до нього руки але за мить сидить на снігу і труситься в ознобі, клацаючи зубами. Її дружок сидить поряд, одна його рука з розчепіреними пальцями стирчить неприродно, як шарнірна вішалка у вигляді людської руки, друга схована під пальто, а на обличчі нестерпний змішаний вираз шаленого болю й наркотичного приходу. Решта не розбіглися: стоять віддалік, дивляться голодними й жадібними очима.
Він обіймає дівчинку. На їх обличчях стражденна насолода. Дівчинка блакитно-біла від холоду, але саме тому їй, здається, вже тепло. Він тримає її, наче вогонь свічі, і золоте полум"я її життя танцює в його темних очах. Він юний хоча не молодший від живого, звісно.
Їм ні до чого немає діла вони тримаються одне за одного, дарма що між ними стіна смерті. Смерть між ними ранить їх, як колючий дріт, але біль, який вони чують, далеко слабкіший, ніж страх перед самотністю живий навіть для мерців і невмерлих.
Їх жеруть очима, злизують зорами краплини болю і щастя, але у них багато, багато, їм байдуже, вони розплескують себе навкруги, щедро і спокійно. Їм не жаль.
Так минає рік. Може, два. Мій бік горить, я відчуваю, як светр і футболка поступово намокають.
Дівчинка штовхає його, він помічає мене.
Тебе поранено, питає він.
Просто подряпина, кажу я. Куртку порвали. Шкода. Вона мені подобалась.
Хочеш, я тебе поцілую, питає він.
Я сміюсь. Я кажу, що нафарбуюсь, якщо схочу, і що дівчинка образиться на нас. Він сміється й сердиться, каже, що живому, з якого тече кров, потрібен лікар. Я підштрикую його, кажу, що справа не в мені і не в лікареві справа в крові, адже так?
Справа завжди в крові. В ній усе розчинено життя, смерть, сила, минуле, надія, бажання... Про це всі думають, вірно?
Дівчинка топає ногою, кричить на мене, він пильно дивиться мені в обличчя погляд відчувається чимось між подякою, проханням і приказом я розстібую куртку й задираю светр. Крижаний вітер проходжується по шкірі, обпікаючи холодом. Я дивлюсь на себе: поріз довжиною з палець, не надто глибокий. Лезо ковзнуло по ребру. Кров тече рівномірно й сильно; тепер уже дотекла до штанів. Його ніздрі роздимаються він нахиляється й лиже мій бік, мов пес. Мені нестерпно холодно, його дотики виморожують біль, кров угамовується здається, просто замерзає. Заздрість нафарбованих відчувається, як задушливий тиск темної води але раптом напруга зникає, наче їх здуває вітром. Мене трусить і колотить, але в якусь мить стає дуже легко, легко та спокійно. Ніч, холод, біль все це відсувається вбік, зате я знов відчуваю запах нічного вітру.
Запах диму, далеких лісів і близького моря, вкритого кригою.
Я чую сміх дівчинки з якоїсь далини.
З тобою все буде гаразд, каже він голос теж страшно далекий. Посидь трохи, каже він. Це минеться. Все буде гаразд.
Я сідаю на поребрик. Я бачу лише квітневий місяць у січневих льодових небесах. Дівчинка цілує мене в щоку її губи здаються гарячими, просто обпалюють мене, і я ухитряюсь усміхнутись.
Потім місяць і хмари
Ніякого числа. Певно, вже завтра
Я бачу її, мов присмеркову сонну мрію наяву. Світла фігурка в суцільному мороці, проколотому зірками. Я сплю або галюциную але все здається реальним: і ніч, і запах крові, схожий на запах іржавого заліза, і холод, який обіймає мене ніжно й міцно, як смерть...
Мене трясуть за плече.
Хлопче, прокинься, замерзнеш. Мічений, чи що? З глузду з"їхав, вештатись ночами!
Я розплющую очі.
Незнайомець половина обличчя перетворилася на шматок тухлого м"яса з опаришами, око витекло, а з орбіти тече якась гидота дивиться тьмяним вцілілим оком і посміхається. Живий, що виглядає, як мертвий? Зчорніла рука на моєму плечі. Запах.
Дезодорант, хлорка, тухлятина, м"ятна жуйка.
Чого дивишся, хлопче? Чумних не бачив? Не сіпайся, чума не заразна. Вампи заразніші. Не фіґ було цілуватися з Господарями, недоумку. Міточку потім нічим не виведеш. Так і тягтиме блукати в сутінках, доки не подохнеш.
А їм навіщо торкатися живих, питаю я. До мене повільно доходить сенс слова «чумний».
А біс їх знає! Багато живих зі шкури вилазять, аби їх відзначили міткою тільки вампи звичайно не помічають таких. Вампа рум"янами не обдуриш... Чимось ти впав у вічі королеві, хлопче.
Не королеві... Не знайшов королеву...
Ну королю. Тільки й різниці... Кажуть, вони відзначають чистих. Ще кажуть... вставай уже, зад відморозиш... Отже, ще кажуть, що їх вабить щось особливе в крові. Кохання... Фіґня. Забудь.
Чума... в тебе чума...
Чума, хлопче і ніхто не знає, чому. Інша мітка, не така приємна, я б сказав... біда, просто біда і все. Тіло гниє, проте в ньому живе душа, біс її знає... Але абсолютно не боляче. Нерви згнили. Можеш іти?
Предыдущая глава |
↓ Содержание ↓
↑ Свернуть ↑
| Следующая глава |