Рукопис, знайдений під прилавком

  Я встаю. Мене метляє то в один, то в другий бік, ледь не сідаю знов. Холодно, холодно, холодно. Мана пішла. Віра – теж. Я бачив вампа й дівчинку – я більш не можу собі брехати. Є кохання і кохання – одне дає шанс, друге – ні.

   Я тримаюся за зап"ястя чумного. Він до смішного стильний: в мокасинах, у модній куртці... волосся світле, довгувате. Чумний відводить його від обличчя, щоб не бруднити в тухлій сукровиці. Його посмішка здається співчутливою і всерозуміючою. М"ясо на кістках руки ковзає під моїми пальцями разом з рукавом.

  Добропорядні громадяни ночами вдома сидять, каже чумний. У доброзвичайних годиться боятись темряви. Присмерками ходять лише покидьки, хлопче. Чумні, шльондри, вампи... вбивці... Куди тобі треба-то?

  До метро, кажу я. Куди ж іще. Мені ж на роботу завтра.

  Підемо до метро, каже чумний. Мені все одно нефіґ робити.

  Він витягує з кишені пачку цигарок і запальничку. Клацає п"єзою – і верхня фаланга пальця відвалюється й падає на сніг. Чумний матюкається крізь зуби, нахиляється, піднімає шматочок мертвої плоті, дивиться на нього досадливо – і шпурляє в темряву, обклавши лайкою в п"ять поверхів чуму, присмерки і весь цей поганий світ.

  Я беру в нього запальничку, виклацую вогник і даю прикурити.

  Чумний дякує кивком. Він водночас розлючений і засмучений майже до сліз. Затягується. Дим з шипінням виходить із гнилих легень.

  Все в біса несправедливо, каже чумний тихо. Чому – я? За що? Може, ліпше було б здохнути? Сконати насправді, а не гнити живцем?

  А ти хочеш здохнути, питаю я.

  Чумний довго мовчить. Ми йдемо прохідним двором, темним, зарослим укритими інеєм скоцюрбленими деревами. Намерзлий лід ковзає під підошвами, в ньому відбиваються нечасті жовті ліхтарі.

  Ні, каже він, нарешті. Не хочу. Боюсь, що зникну цілком. Без сліду. Може, в тім-то й річ. Це з біса жахливо – думати, що можеш просто зникнути. Ось ти є – і ось тебе немає.

   Але існувати так – певно, нестерпно моторошно, питаю я несміливо.

  Зате я є, каже чумний. Посміхається; білосніжні зуби блищать між чорними губами. Я бачу, я чую, я мислю, веде він далі. Це тяжко, але краще бути так, ніж не бути ніяк. Я – боягуз?

  Ні, кажу я абсолютно щиро. Кожному – своє.

  Ти – гарний хлопець, каже чумний. І знаєш, що, веде він далі, гетто – це далеко нестерпніше за чуму і нестерпніше за смерть, тому якщо приймуть закон про гетто для чумних, я все ж таки що-небудь зроблю з собою. Чумним заборонено виходити вдень – ну і гаразд. На сонце я й у вікно подивлюсь. Але якщо і вночі заборонять, якщо замкнуть – чого ж мені нюхати власну гниль у чотирьох стінах...

  Місяць, кажу я.

  Чумний киває. Нічого, каже він. Я взагалі-то дизайнер, тільки працювати більше не можу. Пальці, бачиш? Пенсія крихітна, але їсти все одно вже майже не потрібно... і мало що потрібно... хіба тільки кавусі хлебнути... вистачає на квартирну платню – і гаразд. Іноді вдається з кимось поговорити – не в чаті, в реалі. З вампом звичайно, хоч не люблю я їх. Або – з тобою.

  Все буде добре, кажу я.

  Він знов киває.

  Якось, та буде. Гаразд, це не важливо. В нашому поганому світі ще нікому не вдавалося зберегти живими і тіло, й душу. Живе тіло – певно, приємніше, але я надто боявся все життя, що душа здохне... Фіґня. Ось метро. Тільки його ще зачинено. Кави хочеш?

  Кав"ярничка для чумних неподалік від метро – опоряджений брудними білими кахлями крихітний напівпідвал, куди ведуть вичовгані сходинки – майже повна. Мені важко дихати від запаху мертвечини і тютюнового диму, але тут значно тепліше, ніж на відкритому повітрі.

  Я бачу роздуті обличчя, трупні плями, відшаровані шматки почорнілої плоті; на мене дивляться. Ти – свіжачок або не чумний, чи що?

  Я тут єдиний не чумний. Бармен, зовсім свіжий, лише обличчя позеленіло та очі запали, усміхається, заварює «еспресо». Запах свіжозмеленої кави перебиває трупний сморід.

  Хоробрий парубок, каже дівчина біля стойки; її синє обличчя ретельно замазане театральним гримом – а може, тим, яким гримують мерців. Авжеж, усі знають, чума не заразна, сміється вона.

  Вважається, що всі знають, похмуро заперечує хлопець у величезних дзеркальних окулярах. Окуляри і довгий чуб приховують спотворене обличчя, на руках – рукавички з тонкої шкіри. Він безперервно курить, як і більшість присутніх; керамічна попільничка повна бичків. В його манерах є щось аристократичне. Поряд з ним сидить тиха худенька істота в шубці, ховає обличчя в тіні під великим пухнастим капюшоном.

   Кумедно, панове, говорити про відсутність страху у здорових, веде далі аристократ в окулярах. По зомбоящику між рекламами і ржакою щодня радісно повідомляють, що когось із нас підірвали або спалили живцем.

  Щоб ми вирішили, що ця мерзенна ідея з гетто – турбота про нашу безпеку, каже дизайнер. Вони нічого не роблять просто так. По-перше, на біса ми здалися в місті. Ми краєвид псуємо. А по-друге, потрібно мати когось на роль офірного цапа. Спільного ворога.

  Ото вже так, каже бармен. Медики знають, що чума не заразна, що вона виникає зсередини, як рак – але по ящику раз у раз натякають на можливість заразитись. І воно дає плоди. Місяць тому здорові хлюпнули на мою сусідку бензином і кинули сірник... Візьми цукор... он ложки лежать.

  Принаймні, вона відмучилася, зауважує дівчина. Її кавалер, височенний, квадратний, з обвислим обличчям, ніжно обіймає її за плечі. Облиш, каже дівчина сумно. Жінкам це тяжче. Знаєш, як це – щодня бачити себе у дзеркалі?

  Ти бачиш там щось, чого не бачу я, каже високий. І поки ти жива, я абсолютно не прагну вмирати.

  Дівчина притискає його руку з потрісканою шкірою і відрослими брудними нігтями до своєї щоки. З її ока витікає крапля каламутної рідини, скочується з гриму.

  Як дивно, кидає аристократ в окулярах. Майже в усіх наших, кого я знаю, за повної неможливості сексу, з коханням – ідеальний лад. Просто подив бере, який лад. Коли я був здоровим, деякі речі не відчувались так гостро.

  Він кашляє, гасить цигарку, спльовує в серветку, знов кашляє. Високий ляскає його по спині. Мініатюрна істота гладить аристократа по руці, скинувши капюшон і виявившись досить свіженьким дівчам з чорно-синіми плямами на обличчі. До хвороби її волосся, ймовірно, було розкішним, навіть зараз, тьмяне й ламке, вбите клоччя, воно густе і довге.

  У здоровому тілі здоровий дух – рідкісний талан, каже брунатна мумія з пергаментною шкірою і чорними блискучими очима в глибоких ямах орбіт. Вона граційна, як балерина; філіжанка, наче квітка, біліє в її довгих і темних сухих пальцях. Наш світ давно вже розділився на мертвих духом і мертвих тілом. Причому першим світять телешоу, а другим – гетто. Як усе забавно склалося: їх зручно любити, дарма що, начебто, й нема чим; нас зручно ненавидіти, дарма що, начебто, й нема за що...

  Дизайнер платить за каву. Я намагаюсь упхати йому свої гроші, він відмахується.

  Я все одно не знаю, де таке міняють. Я б запропонував випити, та спиртного тут не наливають. Вважається, що від нього процес швидшає... але чумні не п"яніють, тож яка, в біса, різниця...

  У тебе кров, приятелю, каже літній – незрозуміло, як він взагалі здатен говорити майже чистим, без м"яса, черепом з кількома клаптями шкіри й сивого волосся. Ніс провалився, а очі теліпаються в орбітах, як кульки-липучки.

  У чумних не буває кровотеч, каже дівчина, а у здорового зупиниться. З тобою все гаразд, хоробрий хлопче?

  Мене подряпали, кажу я. Я бився з розфарбованою зграєю, яка канючить потойбічні поцілуночки. І справа була варта заходу – за хоробрість удостоївся надання першої допомоги від вампа. Не поцілунок, але схоже на те. Вже не болить.

  Чумні сміються. Напівскелет п"є каву філіжанку за філіжанкою, не помічаючи, що під ним розпливається брунатна калюжа. Дизайнер цідить непомітними ковтками.

  Мені несподівано затишно. Мене більш не турбує запах і зовнішність відвідувачів кав"ярнички. Їх живі погляди на мертвих обличчях виглядають милішими, аніж мертві очі на живих фізіономіях телезомбі.

  Я базікаю з ними про дрібниці й відчуваю, що весна коли-небудь настане

  Ближче до ранку

  Я куняю, привалившись до стіни. Крізь тонку запону напівсну чую голоси чумних, зрідка майже розумію їх слова.

  ... а коли був маленький, палко любив тварин. Якось прОклятого щура до оселі притяг, не знаю, де взяв. Мамо, каже, дивись – їжачок-мутант. Зелена така тварюка, на всі боки настовбурчена, звідусіль кістки стирчать, усе фанеру гризла...

  ...я йому так і сказав: якщо від тебе все це слизотіти не перестане, розмалюю пику, що мати не впізнає, не гляну, що ти здоровий. Адже нестерпно, коли в оселю тече отака гидота – алергія в мене на думки покидьків, нічого вдіяти не можу. Що більше розвалююсь, то сильніше відчуваю...

  ... небеса молочно-сині, як пізньої весни о пізній годині, але ще не вночі – і бузок. Найгарніше – це бузок. Він його так написав... можна почути запах, коли довго постояти перед картиною... Коли ще пам"ятаєте, як пахне бузок і жасмин...

  ...цікаво, що ж тоді називати дискримінацією. Я спробував сказати цьому мерзотникові, що фахівець з сітьової безпеки – не кінозірка, тому моєї трупної фізіономії за віддаленої роботи він може не бачити місяцями... як ви гадаєте, що він відповів, панове?

  ... все ж таки нестерпно, коли твої двері підпалюють вже вдесяте. Я навіть знаю, хто – та що тут вдієш? Спіймати й відлупцювати – бачте, не та вже сила...

  ...коли шкіра почала злазити, вона просто тихенько звихнулася з розуму, бідолашна. Інколи забрідає сюди; сяде в куточок і скавулить, мов щеня. Інколи починає жувати власні пальці. Але ж можна зрозуміти: наше життя – не малиновий сироп, подалася дівчинка...

  ...мусив покинути гітару – пальці. Але у плеєрі – всі мелодії світу. Залишається тільки пошкодувати, що граю не я...

  ...добре тому, в кого є оселя. Я, можна сказати, живу тут. Квартиру продали, а все, що я можу про це сказати, вважається маренням мерця. Ми всі вважаємося божевільними – тобі поталанило, що ніхто не сказав про це в обличчя...

  ...кажуть, десь на півночі, далеко за містом, є комуна... у лісі, на березі озера...

  ...кажуть, те селище спалили, дівчинко...

  Мені добре. Я зігрівся, і бік майже не болить. Я сповнений дивного спокою – тут, серед чумних, мені спокійніше, ніж у більшості інших людських компаній. Співчуття в мені так сплелося з шаною, що стало схожим на заздрість...

  Мене будить несподіваний грюк з силою кинутої в двері порожньої пивної пляшки. Вона розбивається об підлогу з хруском і дзвоном – і одразу ж за тим я чую п"яний крик з вулиці.

  Ви, дохлятина, горлає якийсь мерзотник, ви ще повзаєте? Зараз підемо по гас та зробимо вам тепло! Мертвий має лежати сумирно, вашу мать!

  У двері влітає друга пляшка, грюкає в стіну поряд з головою бармена. Ззовні – регіт, улюлюкання та крики.

  Незабаром вас усіх на звалище вивезуть! Спеціалізований крематорій «Вуглик»! Не розсиптеся дорогою, потвори! Покличте на вогник, вашу мать!

  У мене на руках виснуть дизайнер і аристократ. Я рвуся щосили, так, що стягую їх з місця, дарма що дизайнер крупнішій за мене, а аристократ вхопився за підвіконня. Я – суцільна лють, берсерк, ладний гризти край щита. Червона запона в очах прагнення бити вбити заткнути пельку стерти на порох

  Пустіть пустіть пустіть мене

  Судячи по звуках з вулиці, ця сволота тікає, хто куди, коли виходять літній і колоритний хлопець з оком, що висить на щоці.

  Мені ніяк не відсапатися. Моя кров, здається, от-от перетвориться на пару просто у венах.

  Худенька пухнаста дівчина аристократа протягає мені філіжанку, гладить по щоці.

  Адже ти не гидуєш? Не треба, будь ласка. Ми все одно нічого не виправимо. Все так несправедливо, що навіть починає боліти серце...

  То не серце, каже аристократ. То душа. Серце в тебе вже не б"ється, манюню.

  Не нервуй, старина, каже хлопець з оком на щоці. Це гаддя само нас гірше смерті боїться. Ненавидять, але бояться. І їх повсякчас на нас нацьковують. Я навіть не впевнений, що вони винні...

  Вже на сьому годину, каже дизайнер. Ти казав, тобі треба на роботу.

   Я намагаюся заспокоїтись. Виймаю з кишені кілька жетонів.

  Такі придатні для того, щоб звідси поїхати, питаю я.

  Худенька дівчина киває. Дизайнер важко сідає на стілець.

  Втомився я, каже він. Не варто злитися. Злість теж прискорює процес. Навіщо квапити судьбу, усе й так уже вирішено. Чуєш, хлопче, ти йди, ти вже не заблукаєш. Ранок... не годиться проводжати здорового і... провокувати цих тварюк.

  Я виходжу. В мене сльози навертаються на очі.

  Ранкове повітря солодке і свіже. Ще стоїть абсолютна темрява, але якимось чином ясно, що це темрява перед світанком. Так холодно, що подих інеєм спадає на комір. В мене знов починається озноб. Я плетуся до метро, гадки не маючи, як добиратимусь до роботи.

  До метро тече звичайний сірий натовп телезомбі навпіл із звичайними людьми і людьми без облич. Я звично вливаюсь у нього. Від мене відсторонюються: я тхну дохлятиною і тютюновим димом, я обквацаний кров"ю, в мене, ймовірно, страхітливо заспана, пожмакана й неголена пика.

  Мені байдуже.

  Раптом у натовпі я бачу некроманта. Він іде з непокритою головою; я впізнаю його вибілену шевелюру. Біжу до нього, розштовхуючи всіх на шляху, наплювавши на матюки у спину.

  Олегу Борисовичу, зачекайте!

  Він обертається, зупиняється, жде. Сумно усміхається.

  Кепська, кепська дівчинка, мовить некромант. Пустує, мов трирічне маля – вважає, що це весело... Звели тебе?

  Мені треба на роботу за годину, видихую я. Адже ви знаєте, як поїхати звідси?

  Вранці – з пересадками, каже некромант.

  Я йду за ним у метро.

  1 лютоквітня

  Я стою у напхом набитому вагоні, притуляючись до некроманта плечем. Підлога піді мною похитується, тужливий гук наповнив мозок ущерть. Тепло, як завжди тепло в вагоні метро. Мене хилить на сон.