Турбогвинтовий

В першу чергу мені під двигун поставили систему нічного бачення та ще деякі радіолокаційні пристрої, що входять до стандартного набору штурмовика. Тепер навіть в тумані та суцільній темряві я знатиму куди лечу. Сенсорна головка цієї системи, упакована в кулеподібний підвіс у мене на підборідді, під час польоту могла прикриватися зсувною заслінкою, щоб уникнути зацікавлених сторонніх поглядів. Трубки від нової системи пожежогасіння також були протягнуті по всьому корпусу. Все, що лежало в мене раніше, перекочувало в новий багажник. Ще одним нововведенням стали ампули із присадками, касета з якими розташовувалася безпосередньо під капотом прямо у моєму силовому наборі — щоб ніхто не побачив. Окрім вставлених в крила додаткових двох баків, під крилами було змонтовано ще два підвісних. А щоб я міг правильно користуватися усім цим добром — мені замінили ковпак кабіни на новий. В мене перед очима висвітлювалися основні показники приладів, стан усіх систем та навіть — Дотті постаралася — інтерфейс подарованого мені Чухом планшета. Це було зроблено для того, щоб я міг виходити на зв'язок непомітно для оточуючих. Проблемою було лише знайти місце, де можна підключитися до Інтернету, але з таким фінансуванням, яке отримали ці гонки — безпровідна мережа буде на кожній точці нашого маршруту. Принаймні я на це сподіваюся. Ну а якщо нічого не вийде — залишалася стара короткохвильова радіостанція, хоча у мене були деякі сумніви щодо її надійності. Ну і останнім штрихом стала емблема ескадрилії Капітана на моєму носі.

— Слухайте, а якщо на мене знову нападуть? Як я маю захищатися?

— Ти програв, — Дотті посміхнулася Чуху й дістала з чергової коробки якусь електронну схему, пояснюючи мені її призначення. — Це електрошоковий пристрій. Працює в імпульсному режимі по одному удару в секунду. Раджу налаштувати його на очікування, щоб він завжди був заряджений. Тоді ти можеш бути спокійним, що тебе точно ніхто не торкнеться. Але навіть не думай вмикати його в грозу — під час дощу розрядники на кінцях крил мають бути знеструмлені.

— А як щодо повітряного бою?

— А тут ми тобі вже не допоможемо. Учасникам заборонено мати будь-яку зброю. Взагалі. Ти й так ризикуєш, ставлячи собі цю штуку.

— Нічого. На фоні усіх моїх примочок шокер не дуже виділятиметься. А при бажанні я й мотузкою вбити зможу.

— Ну, для мене мотузки може б і вистачило, а от для Громила... — Капітан заплющив очі, розмірковуючи вголос. — Щоб заплутати його гвинт, знадобиться щось значно міцніше...

Ну, взагалі-то я мав на увазі не заплутування гвинта, але для літака це те ж саме, що й удавка на шиї. Поки Дотті прокладала електроди шокера, Чух залив мені повні баки пального, і навіть вручив мені два запасних підвісних — про всяк випадок.

Я вже-було подумав, що мої друзі відправляться додому, але Капітан сказав мені, що тепер я готовий до нових тренувань. Ну, чогось такого я від нього й очікував — не в правилах нормального офіцера давати солдату вільний час. Тренування проходили вночі, з використанням усіх встановлених на мені причандал. Поряд із виконанням поставлених маневрів я мав практикуватися у застосуванні своїх апгрейдів, як то: метання кішки в ціль, політ на наднизькій висоті, польоти всліпу за приладами та інше...

Не знаю, можете вважати мене божевільним, але мені це подобалося! Це було крутіше за будь-який симулятор! Крутіше навіть за самі гонки! Та що там — Джеймс Бонд тихо курить на балконі! Я відчував себе справжнім суперагентом, дарма що без зброї. Та вона мені й не потрібна. Якщо на мене накинуться групою — мені ніяка зброя не допоможе. А так я принаймні встигну забрати кількох покидьків із собою.

Ось так, тренуючись ночами, я відсипався вдень і передивлявся усе, що Чух скидав мені на планшет. А там була вся інформація про учасників, історія авіараллі, записи курйозів та багато-багато іншого. Я навіть знайшов тут запис літаків-рятувальників, робота яких мала багато спільного з тим, що зараз роблю я. На моє прохання Чух відшукав схеми усіх їхніх маневрів і дав мені на вивчення. Капітан також зацікавився цією темою, і включив в мою програму навчання ще й відпрацювання дій в надзвичайних ситуаціях: пожежа, падіння, пошкодження, буксирування поранених та ін. Розбираючись із усім цим валом проектів та пропозицій, я й сам не помітив, як підійшов день, точніше ніч відльоту.

Дотті востаннє перевіряла усі мої системи й давала інструкції. Чух скидав на планшет усе, що могло знадобитися і заправляв баки, а капітан Райлі домовлявся з кимось через свою радіостанцію. Цікаво, а як далеко вона в нього бере?

— Ну ось і все. Далі працюєш сам. Сподіваюся ти не забудеш моїх уроків, і не вилетиш на першому ж перельоті.

— Не забуду, Капітан, сер! — не віддавати честь!

— Звітуй нам щоразу, як матимеш змогу. Описуй все до найменших дрібниць. Навіть те, що не розумієш.

— Ясно.

— Під час старту ти потрапиш у сильні вихрові потоки. У нас таке бувало, коли злітали всією ескадрильєю. Свої позивні не забув?

— Ні.

— Тепер щодо твого обладнання. Намагайся ним не користуватися зайвий раз. А якщо користуєшся, то роби це з розумом. Тільки не перестарайся — я тебе прошу. Бо я ж тебе знаю, ти ж одразу почнеш...

— Ні, сер, — я випрямив шасі, витягуючись в струнку перед Капітаном. — Якщо я люблю свої іграшки, це ще не значить, що я дозволю комусь на них дивитися.

— Сподіваюся на твою розсудливість, — посміхнувся винищувач, звільняючи мені виїзд. — Покажи їм, на що здатен селюк із Кривої лопати.

— Я не селюк, сер! — прокричав я крізь шум гвинта і, увімкнувши електронну підсвітку в кабіні — пішов на зліт.

Відірвавшись від землі, я піднявся на висоту три тисячі метрів, вловив радіомаяк аеропорту Нью-Йорк, і полетів точно на нього. Сам політ я не запам'ятав, бо більшу частину часу провів над хмарами. Коли до міста залишалося менше п'ятдесяти миль, я знизився і на наднизькій висоті, нижче видимості радарів, пішов до аеропорту. Ще в польоті я кілька разів звірявся із різноманітними картами і точно знав планування стоянки для учасників авіараллі. Міг би сісти прямо на свій майданчик, та тільки мене б тоді могли неправильно зрозуміти. Із диспетчерами проблем не виникло — вони взагалі про мою присутність не дізналися, доки я не перелетів через паркан на територію аеропорту. Та й тоді мене ніхто не викликав.

Склавши крила, я трохи покрутився серед авіалайнерів і вирулив до потрібного мені сектору. Якби не відсутність прилавків — подумав би, що потрапив на ярмарку. Такого різнобарв'я палаток та навісів я ще не бачив. Але заїхати я туди не встиг — переді мною нізвідки, як чортик із табакерки, з'явився якийсь кар у картузі адміністрації гонок.

— Так-так, і хто тут у нас? Ба, та це ж наш учасник-утікач! Що ж, тепер доведеться мені тратитись на бензин.

— Програли в тоталізатор? — співчутливо поцікавився я.

— Борони боже — посперечався на каністру із оператором. Так, все, не збивай мене. Тебе як звати, герой?

— Дастін Пилюк.

— Пилюк?! — хлопець аж папку вронив. — Ти серйозно?!

— Так. Ось, в документах все зазначено. — я витягнув з багажника пакет документів і передав їх йому. — Там навіть підпис ваш стоїть. Це ж ви вели той останній відбірковий тур?

— Так. Так... Хвилинку, тут не вказано назву команди!

— Це обов'язково?

— Так.

— Тоді... Може 'Криві лопасті'? — запропонував я.

— Ти серйозно? — скривився Рупер — нарешті я знайшов в архіві відеозапис з його іменем. — Придумай щось краще, бо можуть не так зрозуміти. Спортсмени в нас дуже забобонні.

Ну і що придумати? Я точно знаю, що в оригіналі команда головного героя так і називалася, але тут... Нічого не спадає на думку. Що б таке вибрати? Дасті-Дастін-Dustin-Destiny... Точно! Destiny — в перекладі звучить як доля, неминучість, призначення... Або 'канон' — як в моєму випадку. Нехай буде так.

— Наша команда називатиметься — Доля, — вже серйозно сказав я ведучому.

— Це вже краще. Все — ось твій пропуск. Не загуби його. — Рупер наліпив мені на ніс пластикову картку. — Фу! Чим це від тебе тхне?

— Нітрати, фосфати, аміак та ще цілий коктейль сильнодіючих отруйних речовин. Не хвилюйтесь — я пройшов дегазацію.

— Жах! І як тебе тільки допустили до участі? Твоя стоянка — остання справа. Тільки на мийку спочатку зганяй, бо викинуть з території хвостом уперед. Перед стартом за тобою заїде тягач із бортовим номером С-23, заправить тебе і відбуксирує на стартову смугу. Інструкції по маршруту отримаєш прямо перед стартом.

— Дякую. А можна поцікавитись? — я затримав ведучого, поки він знову кудись не втік.

— Ну що ще?

— Учасник Ель Чупакабра вже прибув?

— Це той товстун в масці? Його звати Ель Чу. Ні, він ще не з'явився. Ти почуєш, коли він прибуде. Ха-ха-ха... Почуєш... Ха-ха-ха... — і зник у натовпі.

Здивований такою поведінкою хлопця, я рушив на пошуки свого місця.

Учасників дійсно зібралося багато. При чому по-справжньому спортивних тут було трохи більше половини, а решту складали представники інших галузей авіації. Знайшовся навіть один кур'єр із тримоторною схемою. На його фоні двомоторна мініатюрна француженка Крі-Крі просто губилася, хоча й виступала рівноправним учасником гонок. На жаль довго стояти на одному місці було небезпечно для життя, тому мені доводилося рухатися разом із натовпом. Якось само собою так вийшло, що мене винесло до одинадцятої стоянки, де розташувався прототип мого стилю пілотування — Бульдог, власною персоною! Персона дрімала, але мою присутність відчула одразу.

— Ну чого витріщився? — буркнув спортсмен.

— Хотів би особисто подякувати, — згадав я обіцянку, яку колись дав собі над полем.

— За що? — як справжній англієць, він абсолютно не показував свої емоції, хоча брова у нього смикнулася.

— Один з ваших прийомів проходження віражів врятував мені життя. З тих пір поклав Ваш стиль в основу своїх тренувань і поклявся, що особисто подякую вам за нього. — якщо вже дякувати, то робити це треба оригінально, хоча б у вигляді компліментів.

— А хочеш я відкрию тобі головну таємницю свого стилю?

— Чесно? — зараз він щось скаже.

— Ні! — таки сказав. — Слухай, я не знаю, з якого болота ти виліз, і як ти там тренувався, але тут — змагання. В небі — кожен сам за себе. Зрозумів?

— Зрозумів, — ну і хай йому грець — я свою обіцянку виконав.

Доля... Все ж правильно я обрав назву для нашої команди. Ця остання фраза Бульдога відома мені з трейлера, значить й інші деталі ще можуть зійтися. Головне, щоб я нічого тут серйозно не порушив. Ой! Щось мені тут на хвіст дуже часто наступають. Рухаючись далі, я наткнувся на ще одного героя, відомого мені із трейлеру. Точніше — героїню. Я так і не розібрався, як її насправді звали, але вона мала бути у списку лідерів на протязі всієї гонки. Відкриваємо список учасників, дивимося по фотографіях... Є! Номер двадцять два — Рошель. Родом із Канади. Розпочинала кар'єру як поштовий літак, потім стала кур'єром, і на початку року вирішила спробувати себе у спорті. Це її перше серйозне змагання. Що ж, занесемо її в особливий список. Ой! Та що ж це таке?! Ай!

— Ну хто там у мене на хвості топчеться?! — гаркнув я, вимикаючи електронний інтерфейс, і розвертаючись до свого мучителя.

— Вибач. Я ненароком, — іще одна героїня намалювалася. — Не дуже боляче?

— Нормально. Ти, здається, одна із учасниць? — я зробив задумливу пику, безсоромно оглядаючи її форми. — Як же тебе... Зовсім із голови вилетіло.

— Усі звуть мене просто Ішані. А тебе?

— Пилюк Дасті. Пилюк — це прізвище, а не стан.

— Приємно познайомитись, Пилюк, — і вона поїхала далі.

— Мені теж.

Ну і що це було? Я ж ніби вже виробив в собі імунітет до жіночої статі — чому ж мене зараз так корчить? Цікаво, а скільки років було Дастіну, коли я в нього заселився? Може це в на мене так гормональний фон впливає? З такими думками я вирушив на пошуки своєї стоянки. По дорозі побачив ще цілу купу колоритних особистостей, і очолював їхній список сумнозвісний Громило. Це вуглепластикове опудало навіть сюди умудрилося притягнути свій постамент. І встановив його прямо в центрі всієї стоянки, щоб його було не оминути. Динаміки та гільзи від феєрверків натякали на нещодавню виставу. І хоч як би я не намагався відтягнути момент нашого знайомства — опір натовпу подолати не вдалося й мене винесло прямісінько до підніжжя сцени.

— О, наш фермер-таки з'явився на перегони! — вигукнув він, перериваючи своє інтерв'ю. — Я думав — ти не долетиш до Нью-Йорка.

— Долетів, як бачиш. І навіть цілим залишився.

— Що ж, поздоровляю тебе, тому що більше тебе поздоровляти буде ні з чим. Це солідні змагання, а не побігеньки від хуліганів. На чому я зупинився? — він повернувся до репортерів, остаточно втративши до мене інтерес.

Ледве пропхавшись до виходу, я почув якийсь гам біля входу. Рупер правильно сказав — Чупакабру чути навіть з іншого кінця поля. А його клаксони... Співчуваю тим, хто був поруч і слухав цю музику на небезпечно близькій дистанції. Народ навколо був зі мною згоден і поспішив забратися якнайдалі від чудовиська, поки вони остаточно не втратили слух. Я ж рухався до входу із цілком прагматичних міркувань — завести знайомство із диваком. Сподіваюся більше він своєю гармошкою гратися не буде.

— Сеньйорас та сеньйоритас!!! Ваш легендаргий герой нарешті з вами!!!

— Хто цей ненормальний? — шушукалися гонщики, що не могли покинути свої стоянки.

— Схожий на клоуна, — пискнула Крі-Крі з-під крила свого більш габаритного суперника.

— Ти! Хто ти такий?! — Бульдог зовсім не по-англійськи визвірився на новачка. — Як тебе взагалі сюди пропустили?!

— Ель Чу. Прізвисько — Чупакабра. Родом із мексики. Багато хто вважає його диваком, і він сам усіляко старається це довести. Отримав золото на гонках у закритих приміщеннях. Кілька разів потрапляв в аварії, шрами після яких не вдалося прибрати, через що й став носити маску. Характер задиркуватий. Не одружений, — як по писаному відтарабанив я цитату Чуха.

— А-а-а... — Бульдог, як і інші учасники, мовчки витріщилися на мене.

— О! Одразу видно мого затятого фаната! Ти, напевно, цікавився моєю біографією або читаєш мою поезію, що так добре мене знаєш? — здоровань умить опинився в метрі від мене, що я аж відсахнувся від нього, збивши хвостом піраміду якихось банок.

— Та ні — зайшов на Вікіпедію, — у шоку від такого напору ляпнув я.

— Буа-га-га-га... Хи-хи-хи... — почулося звідусіль.

— Ох, ну чому завжди так? — зітхнув Чу, абсолютно втративши свій іспанський акцент. — Ти намагаєшся зробити комусь приємно, а виходить — комедія.

— Буває, — зітхнув я, вже здогадуючись про свою майбутню репутацію. — У тебе яке місце?

— П'яте.

— Значить будемо сусідами — моя стоянка навпроти. Тільки не вмикай свої клаксони, добре?! Кажу тобі не вмикай...

Чує мій інжектор — це буде довга ніч.

* * *

— Ну, і що вдалося по ньому дізнатися? — запитав Громило своїх помічників, щойно закінчив роздавати інтерв'ю.