Рукопис, знайдений під прилавком

  Некромант читає Фроммову «Анатомію деструктивності» в паперовій обкладинці. Я не знаю, куди втупити очі: в чорному вагонному вікні пливуть викривлені обличчя, навколо – ранкові упирі, повітря таке сухе, що розсипається в легенях крупинками і дряпає гортань.

  У важкій напівдрімоті, яку ніяк не струсити, ширяю очима по вагону. Натикаюсь на газету, згорнуту в трубку й засунуту за спинку сидіння. Автоматично виймаю.

  «Анекдоти та приколи». Слово «анекдот» викликає в мене напад нудоти, але я не можу кинути цю негідь. Літери складаються в слова майже самі собою.

  А якщо солдат чумний, де він має носити штик-ніж? Та хоч у спині, яка йому різниця!

  Дівчино, дівчино! Так, ви, синенька! А ви собак боїтесь? А вони вас?

  Я знов відчуваю напад крижаної люті. Дрімоти – як і не було.

  Некромант пхає книгу в дипломат, киває на двері.

  Нам виходити.

  Станція пересадки цілком з чорного мармуру. В кінці перону – темна чавунна статуя дивної істоти, карикатури на танцюючого Шиву. В десятку його розчепірених рук світяться червоні серця. Людина-павук...

  Ми піднімаємося по сходах. «Міст самогубців» – вид зі сходів на рейки внизу так зачаровує, що тягне стрибонути через перила. Істерики, ймовірно, взагалі можуть ходити тут лише під конвоєм і з зав"язаними очима.

  Я торкаю некроманта за лікоть.

  Він обертається, поправляє окуляри, усміхається – і хмурніє, зустрівшись зі мною поглядом.

  Що таке чума, питаю я. Ви казали, що від зараження допомагає рука слави. Отже, чумою можна заразитися?

  Ти переплутав, малюку, каже некромант. Чума не заразна. Чума – це прокляття. А з допомогою руки слави прокляття можна повернути тому, хто намагається проклясти. А що?

   Я зупиняюся, і некромант зупиняється.

  Чому мені здається, що чумні кращі за здорових, питаю я. Як це може бути?

  Вони кращі за здорових, каже некромант. Вони – ті, кому заздрять, і ті, кого не здатні збагнути, малюку. Вони – ті, хто обрав душу всупереч рекламі. И ще: вони – ті, кому легше вбивати себе, ніж інших. Мені здалося, що й ти такий. Таким рука слави не помічна.

  Я не такий, кажу я, і пилясте світло тьмяніє й розпливається. Я, певно, можу і вбити. Тільки не за себе.

  Ось в тім-то й річ, каже некромант, більше не усміхаючись. Підемо, спізнишся на роботу.

  Він виходить на Техноложці. Мені майже шкода з ним розлучатися. На душі боляче, тяжко, туманно... і я знов не знаю, що робити.

  Я сплю стоячи аж до Просвіту. Виходжу на автопілоті, відчиняю кіоск. Вмикаю світло, комп"ютер, касу – наче і не я, а якийсь заводний механізм. На тому самому заводі, бездумно, заварюю чай. П"ю. Довкола тепло, але за цю ніч я так перемерз, що лід всередині ніяк не розтане. Мене злегка морозить.

  Я точно знаю, що дівчинка-вамп, в яку я був закоханий зі щенячою палкістю, мене теж не відігріє. І не допоможе. Її жартики для мене надто холодні, хоч і вишукані.

  Я чую, як щось рветься в мені, всередині. Може, чума так і починається? Схоже на те, але мені абсолютно не страшно. Я знаю, куди і як подамся, якщо виявиться, що я правий. Я більш не відчуваю себе самотнім. Все одно пекла немає, а рай – не в цьому житті. Яка, по суті, різниця, на якому ти колі...

  Я надягаю тужурку типу «ватник» на закривавлений зашкарублий светр. Тепер крові не видно, а запах почує не кожний.

  Детектив. Два детективи. Ще детектив. Гламурний роман. Детектив у гарній палітурці. Пачка рожевих дамських романчиків. Детектив. Трудові будні.

  Дядечку, нам з літератури задали... Словом, про карлика, який хотів заміж.

  Що?!

  Хлопчисько, схоже на намальованого бурундука. Зніяковіло усміхається в пухкі білячі щоки.

  Стривай-но, старче. Задача... Автора, звісно, не пам"ятаєш? А що ще робив цей карлик?

  До школи ходити не любив.

  Ага! «Недоросток», так? Фонвізіна? Карлик, тому ще не доріс? Не хочу вчитись, хочу женитись?

  Малюк радісно киває. Забирає копійчану книжку – шкільна бібліотека. За ним підходить високий хлопець. Я піднімаю очі від каси.

  Він усміхається чорними губами. Очі запали, зеленкувате обличчя – і вигляд такий винуватий, наче чума в нього на зло присутнім. Дезодорант, хлорка, падаль, м"ятна жуйка. Свіжий, але не свіжіший за мене, звісно.

  Приятелю, я розумію, що це, нібито, не твій профіль... Але Солженицина, «Двісті років самотності» – немає, часом?

  Не в цьому світі, кажу я. Ти заблукав. У нас – «Двісті років разом».

  Усміхається веселіше.

  Знаєш, дружище, я не читав, але, судячи з назви, та, що у вас – куди краща. Я покупаю. Скільки?

Переклад М. Ровної