чий фронт», «Українська
боти в таборі. Мордовія, 1963 р.
визвольна організація»
Відбув 25 років ув’язнення
(УВО), «Заполярні соколи»,
(від 1946 р.).
«Гамалія» (Іркутська об—
ласть) та інші. В 1950-х рр.
на будівництві Куйбишевської ГЕС 33 табірники-українці створили
«Братство вільної України». Чимало осередків «табірного підпілля»
мали структури розвідки та безпеки.
Робочий день в’язнів починався з пробудження на команду о 3:30.
В’язні йшли вмиватися та снідали. Від 4:00 починався «розвод» —
формування робочих загонів, після чого, о 5:00, їх вели на робо-для довиконання. Під час робочого дня була перерва на обід (30
ту. Робочий день офіційно тривав від 10 до 16 годин на день. Для
Похорон українки. Колима,
хв.) та кілька (2—4) перерв на «перекур» (по 5 хв.). В’язні мали
в’язнів було встановлено чіткі норми виконаної роботи. Якщо дехто
1956 р.
право на один вихідний день після 10 робочих. Але ці норми часто
не встигав виконати план, його залишали вночі на робочому місці
порушували, тому на сон в’язням залишалося тільки 5 годин. Часто
на цих важких роботах люди гинули. Їх ховали на пустищах навко-Зі спогадів Василя Левковича:
ло табору, місця могил позначали табличками з номерами в’язнів.
«У таборі шахти 6 нас було близько 3000 осіб, за табором, у тундрі, казали, по-хоронених — у 3, а може, і в 5 разів більше. Раніше, десь до 1948 року, хворих на
Апогей розвитку концентраційних таборів в СРСР припадає на
дистрофію ніхто не брав на лікування чи відживлення, так що люди гинули як мухи.
1952—1953 роки. Саме в цей час чисельність в’язнів стала найбіль-Далі властьімущі побачили, що при такому порядку не буде кому працювати, бо всіх
шою: на 1953 рік — 2,75 мільйонів. Причиною цього була антипо-Біля табірної шахти.
вивезуть в тундру, і почали людей підліковувати.
встанська боротьба МҐБ на
Усі транспортні роботи в таборі виконували великим рябим биком. Казали, що в інших
території Західної України —
таборах були такі самі бики. Начебто трофейні, з Німеччини. В зоні обслуговували
проти УПА — та Прибалтики
цей транспорт ув’язнені. Вони і мертвих людей на санях возили цим биком. На вахті
(особливо в Литві) — проти
ходив вартовий і кожному мертвому пробивав череп ломом, щоб, бува, живого між мерт—
«Лісових братів». Саме поло—
вими не вивезли. З вахти
нені повстанці й поповнюва—
вже вільнонаймані везли
далі ці сани з мертвими чи
ли ряди трудових загонів та—
з іншим вантажем. Розка—
борів. Українців відправляли
зували, що раніше кожного
переважно до Кемеровської
ранку вивозили за зону по
області (північно-західний
5, а то і по 10 мертвих.
Алтай) та Хабаровського
При мені (1949 рік) тако—
краю (західне узбережжя
го вже не було. Хоронили
Охотського моря). Найбільш
померлого в тій же одежі,
організованими українці були
в якій він помер, без до—
в таборах Воркути (Речлаґ),
мовини, але обов’язково з
біркою, на якій вказували
Норильська (Ґорлаґ) та Кен—
номер його справи».
ґіра (Степлаґ).
Таким чином у таборах зо—
середилася велика кількість
людей — запеклих проти—
Цвинтар концентраційно—
вників радянської влади з
го табору.
досвідом ведення воєнних
318
319
Схема концентраційного та—
«відділом пропаганди» (виготовлення та поширення листівок поза Табірне весілля. Норильськ
борового відділу у Кенґірі. Осінь
табором, «стінгазети» для в’язнів).
(Ґорлаґ), 1956 р.
1949 р.
Повстання розпочалося 19 травня і тривало до 26 липня 1954 ро-ку. Безпосереднім приводом до початку став розстріл охороною табору в’язнів, котрі зруйнували мур, який відділяв чоловічу зону від
жіночої. 5 тисяч в’язнів розпочали страйк (пізніше до них приєдналися ще приблизно 8500 в’язнів), який набув нечуваного розмаху: страйкарі організували генеральну асамблею (2 тисячі учасників) та висунули свої вимоги.
Зі спогадів Володимира-Ігоря Порендовського:
«На другий день під час загального зібрання в’язнів по довгих переговорах вирішено
поставити начальству домагання, між іншим, що:
ніхто з в’язнів не буде покараний за останні події;
нікого з в’язнів не повезуть на жодний етап;
всі чекають приїзду комісії з Москви, яка встановить, хто винен в смерти кількох
десятків (на думку лаґерників) чи кільканадцяти (на думку начальства) в’язнів; дій, підривної діяльності. Усіх їх: українців, литовців, латвійців, ес-ті, що видали наказ стріляти, будуть покарані;
тонців, грузинів та чеченців — об’єднувала ідея створення незалеж-перехід до всіх лаґпунктів для всіх лаґерників буде завжди вільний; них національних держав на руїнах СРСР. Така ситуація призвела
лаґерники будуть ходити до праці нормально.
до масштабних страйків, які перетворювалися на великі повстання
Пізніше при переговорах з комісіями ҐУЛАҐу та прокуратури СССР додавали ми ще такі
домагання:
в’язнів. Найбільші повстання відбулися 1953 року в Норильську та
впровадити для всіх політичних в’язнів заліки (“зачёты”) для зменшення строків за
на Воркуті й 1954 року в Кенґірі.
перевиконання норм у минулому й майбутньому (це означало би, що 90 процентів по-Ці повстання відбувались у вигляді страйків. В’язні забарикадо-літв’язнів вийшло б на волю);
вували входи у бараки, не допускали керівництво робочих бригад, переглянути всі справи і звільнити всіх невинних;
чинили опір насильному залученню до роботи.
звільнення всіх, кого судило Московскоє Особоє Совєщаніє МҐБ СССР (так зване ОСО); Найтривалішим та найкраще організованим було повстання у
звільнити всіх суджених перед 18 роком їхнього життя; Кенґірі. До нього готувалися заздалегідь. Керувала цим процесом
без конвою водити до праці тих, що вже відбули половину строку.
законспірована група українців, колишніх підпільників на чолі з
Жорстокою несправедливістю вважали ми також те, що всі амністії в СССР ніколи не
Михайлом Сорокою.
обіймали суджених за політичні справи, в тому числі й остання амністія після смерти
Сталіна. Тепер вважають його тираном, але тих, що його критикували, дальше тримають
З ініціативи цієї групи було створено комітет, що безпосередньо
в лаґерах без жодної надії на волю».
організовував повстання. До його складу ввійшли: росіянин Гліб
Слученков, що налагодив розвідку, єврей Герш Келлер, котрий відповідав за «військовий» напрям роботи (виготовлення ножів, дрюч-ків, запалювальних сумішей) та литовець Юрій Кнопкус — керував
Михайло Сорока (1911—1971) — це людина, що стала символом
незламності політв’язнів. Народився в с. Кошляки Підволочись-кого р-ну Тернопільської обл. Навчався в гімназіях у Тернополі
та Ржевинцях (Чехо
словаччина). Закінчив політехнічий універ—
ситет у Празі (1936), за дипломом — інженер-архітектор. В ОУН
з гімназійних років. Багатолітній політв’язень польських тюрем.
1939 р. ви
йшов на волю, одружився з Катериною Зарицькою;
через 4 місяці обоє молодят були заарештовані НКВД. У Воркуті
організував підпільну мережу ОУН-«Північ». 1947 р. налагодив
зв’язок між таборами, 1949 р. — з Україною. Завдяки йому в таборах ліквідовано владу кримінальних злочинців. 1949 р. вийшов з табору у Воркуті для довічного заслання в Красноярському
краї. Їздив нелегально в Галичину по літературу для Воркути.
1952 р. заарештований; 1953 р. засуджений до розстрілу. Провів
3 місяці в камері смертників у Салехарді. Після смерті Сталіна вирок замінили на 25 років перебування у Кенґірській тюрмі. Один
із керівників повстання 16 травня 1954 р., під час якого тюр-му розбили, а в’язнів звільнили. Після розгрому повстання разом з іншими 305 учасниками етапований на Колиму. За станом
здоров’я Сорока, П. Дужий та інші переведені в Іркутські табори, пізніше — в Мордовію. Сороку возили до Львова, Києва, Тернополя; йому обіцяли побачення з сином, вимагаючи натомість
написати: «Зрікаюсь своєї ідеї». Однак повстанець відмовився, після чого знову потрапив до табору. Загалом Михайло Сорока
провів у тюрмах і таборах 36 років. Помер від третього інфаркту
16 червня в таборі № 17 c. Озерна (Мордовія).
320
321
Unconquerable in the camps
Українські політв’язні на Ко—
лимі: Василь Никифорук (стоїть
ліворуч), Василь Кучерин із Пе—
Concentration camps as the method of suppression of anti-Soviet movements were used by the ченіжина (стоїть другий зліва).
USSR from the very beginning of its existence. When Stalinist repressions were in full force in the Сусуман (Берлаґ), 1955 р.
1920’s and 1930’s, a whole system of these punitive establishments (referred to in history as GULAG) were established in the USSR. Captured insurgents and members of their families could not avoid camps. Immediately after the reestablishment of Soviet authority in Western Ukraine, a special document was passed on the procedure of deportation of OUN families and active insurgents to remote areas of the USSR (April 1944). Later, more directives to regulate this question were is-sued. During the most active period of the OUN and the UPA (1944—1952) over 203,000 Ukrainians were deported outside the borders of Ukraine. The peak of the deportations was special operation
«West» which occurred on October, 21th, 1947 when over the course of only one day 76,192 people were deported from Western Ukraine. Mass deportations had the objective to destroy the base of the insurgent movement. The totalitarian system hoped to break these insurgents, transforming them into «respectable Soviet citizens» or to destroy them physically. The conditions of camp life helped fulfi ll this task.
The development of concentration camps in the USSR peaked in 1952—1953. During this time, the number of prisoners was the highest: in 1953 — 2.75 million. It was caused by the anti-insurgent struggle launched by MGB on the territory of Western Ukraine — against UPA — and in the Baltics (especially in Lithuania) — against the «Brothers of the Forest.» Captured insurgents replenished the labor ranks in the camps. Thus, mortal enemies of Soviet rule, with experience in conducting military actions and subversive activities became concentrated in the labor camps. All of them: Ukrainians, Lithuanians, Latvians, Estonians, Georgians and Chechens were united by the idea of creating independent national states on the ruins of the USSR. This situation caused large-scale strikes which transformed themselves into massive prisoner revolts. The greatest revolts took place in 1953 in Norilsk and Vorkuta and in 1954 in Kengir. Though the revolts were suppressed, the GULAG system had been cracked and the irreversible process of its decline began, a process where Ukrainians were the major force, continuing their fi ght for independence even in the diffi cult conditions of imprisonment.
